Архів

      «ФІЛОЛОГІЧНІ СЕМІНАРИ», випуск 22

Опубліковано його в грудні 2021 р. Це друкований орган наукової школи «Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства». Заснована вона в Київському університеті Св. Володимира в 1904 р. професором, а з 1914 р – академіком  Петербурзької академії наук Володимиром Перетцом. Слухачами семінару були студенти Київського університету, а потім його професори і добре знані вчені з галузі модерного літературознавства України першої третини ХХ століття: Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Іван Огієнко, Леонід Білецький, Олександр Назаревський, Сергій Маслов, Варвара Адріанова-Перетц, Дмитро Чижевський та ін. Багатьох із них, зокрема й засновника семінару В. Перетца,  у 20-30-х роках ХХ ст. було репресовано чи й розстріляно і семінар припинив існування. Відроджений він у середині 90-х рр. кафедрою теорії літератури філологічного факультету КНУ імені Тараса Шевченка у статусі міжнародного (науковий керівник – професор Михайло Наєнко, відповідальний редактор збірника «Філологічні семінари» професорка Ніна Бернадська). За роки відродження семінару, крім щорічних випусків збірника, опубліковано також підсумкове видання за 20 років («Філологічні семінари: школа наших традицій»).

Унікальність 22-го випуску «Філологічних семінарів» у його темі: «Українська література у світі». В ньому опубліковані студії про переклади та поширення сучасної української літератури в країнах ближчого і найдальшого зарубіжжя. Відкривається збірник вступним словом проф. М. Наєнка «Аркодужне перевисання до народів». Два наступних підрозділи («Літературний ландшафт України в зарубіжжі»,  «Грані слова і науки про слово») представлені статтями про українську літературу в Австралії (д-р філософії Софія Мицак), в Сербії (доктор філології, доцент Белградського університету Таня Гаєв), в Білорусії (доктор філології, професор Мінського університету В. Рагойша), у Польщі (доцент Волинського університету В. Яручик), в Росії (літературний критик В. Крикуненко), в Чехії (доценти ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка Оксана Палій і Олена Погребняк), в Хорватії (доценти філософського факультету Загребського університету Д. Павлешен, Д. Клічек, Й. Ралашік), в Грузії (доктори філології Іване Мчеделадзе, Ніно Наскідашвілі, Софіо Чхатарашвілі та професор ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка Людмила Грицик), у Великій Британії (старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України Д. Дроздовський), у франкомовних країнах (доктор філології, професор ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка Дмитро Чистяк). Різним аспектам сучасної науки про українське слово у світі  присвячено у збірнику дослідження докторів філології Лідії Кавун (Черкаський національний університету імені Богдана Хмельницького), Ніни Бернадської (ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка), Ольги Башкирової (Київський університет імені Бориса Грінченка), Мирослави Гнатюк (ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка). Окремі татті у збірнику опубліковані, крім української, також англійською, білоруською, сербською, російською та хорватською мовами. До складу редколегії збірника входять відомі літературознавці з КНУ імені Тараса Шевченка, а також професори Брненського (Чехія), Мельборнського (Австралія), Центрально-українського (Кропивницький), Познанського (Польща) та Полтавського університетів.

Це перший із семінарів, який (через пандемію) відбувався дистанційно. Редколегія збірника вдячна авторам збірника за участь у ньому і запрошує до подальшої співпраці. Наступною темою семінару планується «Канон української літератури».

22-й випуск «Філологічних семінарів» опубліковано у «Видавничому домі “Освіта України”». E-mail: osvita2005@gmail.com

За матеріалами Центру літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка

Творча лабораторія Світлани Дідух-Романенко та настанови авторам-початківцям 

Світлана Дідух-Романенко – українська поетка, перекладачка та копірайтерка. 14 лютого літераторка зустрілася зі студентами Інституту філології. День закоханих був увінчаний розмовою про улюблені вірші та історії, що з ними пов’язані, про любов до людей та зв’язок із читачами.

Пані Світлана активно розвиває онлайн-сторінки та поділилася думками щодо цього аспекту життя сучасних авторів. Є дві сторони медалі: якщо користувач активний, часто публікує пости та тримає зв’язок з аудиторією, то соцмережі – чудовий спосіб самопромоції. Попри всі позитивні моменти, на думку Світлани, онлайн-середовище не дає реального бачення якості творчості письменника. Словом, авторка не женеться за лайками або схвальними відгуками.

Спинившись на темі премій і конкурсів, поетка зауважила, що вони можуть дати гарний старт: “Треба максимально подаватися на конкурси, якщо вам це подобається.” “Смолоскип” та “Коронацію слова” виокремила як такі, що дають упізнаваність в авторитетному письменницькому колі та опікуються поезією. Сама ж Світлана Дідух-Романенко мала нелінійний шлях до поезії. Перша збірка була подарунком на день народження від батьків, а далі все неспішно розвивалося за покликом душі.

Письменниця в захваті від публічних виступів, взаємодії із читачами, певної театралізації – все це вилилося в річище поетичної діяльності. У творчому середовищі пані Світлана читала вірші під музику. Наприклад, “Козирні Дами” – поетичний квартет, у складі якого виступила наша гостя, досі згадують як феєричний проєкт. Соціальні акції, як от участь у проєкті “Почути”, відлунюють у душі поетки. Читаючи вірші жестовою мовою, вона усвідомлювала, що робить поетичне мистецтво більш доступним.

Будучи школяркою, Світлана Дідух-Романенко зареклася ніколи не перекладати після того, як перемогла з перекладами Байрона. Зробила це, за її словами, “лише завдяки відчуттю ритму.” Зрештою, ніколи не кажи “ніколи”. Зараз основний заробіток і діяльність пані Світлани – це технічний переклад. У художній літературі досвід поки незначний, проте їй подобається, що два захоплення (переклад і поезія) поєднуються.

Найбільше поетка любить категорію віршів “які ніби хтось тобі начитує”. Її поезія записана на серветках, будь-яких видах паперу, або нотатках у смартфоні, зрештою, пише завжди без самопримусу. Збірка “Маяк і маятник” переважно про жінку, багато зашифровано інтимного для поетки, фактично, вона стверджує: “Це мій життєпис.” Через поезію вона намагалася відобразити свій світогляд. Прикметно, що маятник – коливання між крайнощами, сумніви – це те, як пані Світлана окреслює свій темперамент, тоді як маяк - щось на кшталт життєвого орієнтиру, незрушні світоглядні засади. 

Наостанок письменниця розповіла про власні літературні вподобання, висловила захоплення та любов до творчості Катерини Калитко, Ігоря Астапенка...  Світлана Дідух-Романенко завжди плекає в серці любов до україномовного поетичного середовища та вважає, що потрібно його пізнавати. Що ж, не можу з цим не погодитися!


Олександра Стельмах, студентка ІІІ курсу спеціальності “літтворчість”

Викладачі та студенти ННІФ взяли участь у Тижні перської мови та іранської культури в Україні 

Викладачі та студенти перської секції кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу НН інституту філології з 07 по 10 лютого 2022 року взяли участь у заходах, приурочених до Тижня перської мови та іранської культури в Україні, а також 30-ти річчя дипломатичних відносин України та Ірану.

07 лютого відвідали офіційне відкриття Центру іраністики в Київському національному лінгвістичному університеті. Центр іраністики було обладнано сучасним цифровим устаткуванням та перськомовною літературою за сприяння Посольства ІР Іран в Україні.

08 лютого в онлайн форматі прослухали доповідь пана Мілада Кухпаєзаде на тему "Музика Ірану", під час якої ознайомилися з історією розвитку жанрів класичної іранської музики, традиційними іранськими музичними інструментами, а також дізналися про постреволюційні особливості розвитку сучасної іранської поп-музики, як в самому Ірані, так і за його межами.

09 лютого в онлайн форматі прослухали цікаві лекції викладачів ЗВО України на тему історії та літератури Ірану:

- п. Олена Завгородня (Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди) - лекція на тему: «Перські антропоніми як лінгвокультурологічний феномен перської мови»;

- к.філол.н. Арезу Мораді (м. Харків) - лекція на тему: «Види іранських діалектів та мов»;

- к.філол.н., доц. Анна Бочарнікова (Київський національний університет імені Тараса Шевченка) - лекція на тему: «Давній Іран: життя народу у період правління Ахеменідів»;

- п. Надія Вишневська (Львівський національний університет імені Івана Франка) - лекція на тему: «Переклад розділу про помсту за Сіяваша з «Шах-наме» Фердоусі».

10 лютого взяли участь в офіційному відкритті бібліотеки Посольства ІР Іран у Києві, а також у цікавому практичному майстер-класі з перської каліграфії, який для учасників провів пан Посол ІР Іран, Манучехр Мораді.


«Якщо не можеш знайти літературне угруповання – 

створи його навколо себе»: Сергій Демчук і драма спорту

Сьогодні, 7 лютого, у межах дисципліни «Майстерня критики» і в рамках спецпроєкту кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості «RE:АКТУАЛІЗАЦІЯ» відбулася зустріч із письменником і журналістом Сергієм Демчуком, який презентував свій крайній роман «12 унцій любові», що вийшов у видавництві «Темпора» минулого року.

Прозаїк починав зовсім не з прози. Іще в школі Сергій Демчук писав поезію, а в дорослому житті – верлібри. І надихався бітниками, адже, щоби написати один хороший твір, треба прочитати сто геніальних. Так Сергій Демчук написав цілу збірку.

Ще 2013-ого року письменник став лавреатом конкурсу видавництва «Смолоскип», і вже тоді голос його зазвучав достатньо сильно, аби зрозуміти, що на горизонті української літератури з’являється молодий талант. Напевно, в житті кожного автора найважливіше – це культурний осередок, пошуки однодумців, самого себе. І Сергієві Демчуку, зрештою, пощастило зустріти друзів по перу в літературному угрупованні «Свідки Cлова», а згодом і видати збірку «Антологія прози “12”», де зібрані новели та оповідки дванадцятьох талановитих авторів.

Також, як говорить сам автор, етапним у розвитку будь-якого письменника є бібліотеки – безкінечний сховок знань, літературних традицій багатьох епох і народів. Бажання постійних пошуків, читання та самовдосконалення відбилося й на його творчості. Показовим є роман «12 унцій любові». До речі, назва, на перший погляд лаконічна та влучна, «вимучувалася» й ідей для заголовку було безліч. Обрана назва – це відсилка до ваги боксерських рукавичок (в унціях зважують спорядження боксерів перед змаганнями). Герой вагається між спортом і любов'ю. І те, і те становить цінність для нього і певний етап у житті. Але вибір неминучий: кохання або спорт.

У молодому віці Сергій Демчук грав на гітарі, й таке поривання до музики теж відобразилося в тексті, адже мова роману красива й ніби ллється сама собою, а письменник лише дозволяє твору відбутися.

Також цікаво те, що автор починав писати роман із третьої частини – пасторальне, автобіографічне, магічне дитинство маленького хлопчика. А потім несподівано ця частина стала завершенням роману, його підсумком, «поверненням на початок».

У творі багато гумору, іронії та самоіронії. Щоденникові записи та потік свідомости продовжують перспективу твору далі в часі, читач може зазирнути не тільки в 90-ті, а й у 80-ті роки. Персонажі заглиблюються в спогади, ніби діляться досвідом.

Сергій Демчук зазвичай «ловить» натхнення зранку, пише кілька сторінок – така самодисципліна, відображення його спортивного «Я» в письменницькому робить продуктивне поєднання. Адже автор пише драму й уже закінчив «майданівський» роман, який скоро побачить світ. Талант Сергія Демчука більше тяжіє до великих жанрів. Останнє оповідання він написав у 2016-ому та, імовірно, уже до малих форм не повернеться, як і до поезії. Хоча, як завважує автор, у житті все може бути.

Бажаємо автору продовжувати свій літературний шлях, відкрити в собі драматурга й тішити читачів новими творами.

 

Валерія Олійник, студентка ІІІ курсу «літтворчості»

Результати ІІ (міського) етапу ХІІ Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка 


ІІ (міський) етап ХІІ Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка відбувся в Науково-навчальному інституті філології 24 січня 2022 року.

Сьогодні стали відомі його результати. Дві студентки КНУ  імені Тараса Шевченка Стоянова Каріна (ННІФ) іОжерельєва Діана  (історичний факультет) візьмуть участь у  фінальному етапі конкурсу, який відбудеться 5 лютого о 10 годині за адресою: вул. П. Тичини, 22-Б (школа 81).

Вітаємо і бажаємо успіху!

Технології змішаного навчання 

Презентація завідувача кафедри методики викладання української та іноземних мов і літератур професора В’ячеслава Шовкового на тему «Технології змішаного навчання». 

Презентація Шовкового.pptx

У ННІФ відбулася Вчена рада

31 січня 2022 року в Навчально-науковому інституті філології відбулася Вчена рада. На порядку денному було кілька питань – переукладання контрактів із викладачами, виголошення двох доповідей – про технології змішаного навчання та інформаційну гігієну в соцмережах, обговорення зимової сесії на денній та заочній формах навчання та рекомендації до друку.

На початку засідання заступник директора з наукової роботи проф. Олена Романенко оголосила про ювілейне вітання ветерану Університету Нестеренко Наталі Миколаївні, яку відзначено за багаторічну сумлінну працю, науково-освітню і виховну діяльність, відповідальне ставлення до виконання своїх професійних обов’язків. Подяку від Посольства Швейцарії в Україні отримала також кафедра зарубіжної літератури за проведений 1 грудня 2021 року Науково-практичний семінар до сторічного ювілею швейцарського письменника Ф.Дюрренматта.

Присутні заслухали та обговорили доповіді проф., завідувача кафедри методики викладання української та іноземних мов і літератур В’ячеслава Шовкового «Технології змішаного навчання» та співробітниці відділу зв’язків із громадськістю Олександри Касьянової «Інформаційна гігієна: як розпізнати брехню у Facebook?».

Про результати зимової сесії на денній та заочній формі навчання розповіли заступники директора з навчально-методичної роботи доц. Сергій Скрильник і доц. Надія Янкова.

Про призначення іменних стипендій студентам-філологам другого курсу магістратури доповіла начальник навчально-організаційного відділу забезпечення освітнього процесу Людмила Олійник.

Насамкінець розглянули питання рекомендацій до друку, призначення гарантів освітніх програм та інше.


Хорватська делегація в Інституті філології

26 січня 2022 року до Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка завітали заступниця прем’єр-міністра, народний депутат Сабору Республіки Хорватія, голова депутатської групи Хорватія-Україна у хорватському парламенті пані Здравка Бушич і Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Хорватія в Україні пані Аніца Джамич. Зустрічали вельмишановних гостей ректор Шевченкового університету Володимир Бугров, заступник директора ННІ філології Надія Янкова, завідувач кафедри слов’янської філології Олена Дзюба-Погребняк, викладачі Леся Стеблина і Роберт Бебек, а також директор відділу міжнародного співробітництва Київського національного університету імені Тараса Шевченка Роман Петюр.

      Делегація Республіки Хорватія відвідала нещодавно відкритий центр хорватської мови і культури ННІ філології та обговорила з ректором Володимиром Бугровим подальшу співпрацю в галузях освіти, науки, культури. Представники Шевченкового університету під час зустрічі з хорватськими гостями розмовляли про культурні, освітні, історичні зв’язки Хорватії та України, про позитивний досвід співпраці, про особливості систем освіти, про соціально-культурні пріоритети у виборі вступниками професії філолога. Наприкінці розмови Здравка Бушич подарувала центрові хорватської мови і культури книги з кроатистики. А ректор Володимир Бугров у відповідь подякував представниці хорватського парламенту за постійну підтримку і сприяння розвиткові хорватських студій в Україні.

      Нагадаємо, що співпраця КНУ з Республікою Хорватія в галузі освіти розпочалася у 1993 року, коли в Шевченковому університеті вперше в Україні було відкрито хорватистику як окрему спеціалізацію. З того часу двостороннє співробітництво реалізується через щорічні стажування викладачів ННІ філології і лекторів Загребського університету, через академічну мобільність студентів-славістів, а також через спільні наукові події – конференції, телемости, лекції тощо. Свідченням зміцнення українсько-хорватської дружби стало й відкриття центру хорватської мови і культури (8 грудня 2021 року) за участю прем'єр-міністра Республіки Хорватія Андрея Пленковича, міністра науки і освіти Республіки Хорватія Радована Фукса, міністра освіти і науки України Сергія Шкарлета та послів Республіки Хорватія.


Розвіювання міфів про порушення прав жінок в Ірані

25 січня 2022 р. викладачі та студенти Центру іраністики кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу НН інституту філології взяли участь у Міжнародному онлайн-семінарі на тему «СТАНОВИЩЕ ЖІНОК В ІРАНІ», приуроченого до Дня матері в Ірані.

Захід був організований Посольством Ісламської Республіки Іран в Україні за участю викладачів і студентів українських закладів вищої освіти, в яких викладається перська мова.

На початку заходу аташе з питань культури Посольства Ірану в Україні пан Хаді Заргярі виступив з вітальним словом та відзначив важливість розвіювання неправдивих міфів про порушення прав жінок в Ірані.

З головною доповіддю на семінарі виступила спеціальний гість пані доктор Махбубе Мобашері, доцент іранського жіночого університету Альзахра, декан факультету перської мови і літератури, яка з 2006 по 2011 р. займала посаду ректора університету Альзахра.

Пані доктор М. Мобашері процитувала рядки з Корану, де йдеться про рівність прав жінок і чоловіків, відзначила тему поваги до жінки в творах класиків перської літератури, зокрема у поезії Моуляві (або відомого як Дж. Румі).

Ознайомила присутніх із статистикою, яка свідчить про зростання кількості жінок, що розвиваються у різних сферах життя.

Так, зараз рівень грамотності серед жінок в Ірані зріс до 82%. А також 64% серед студентів університетів – це жінки, 30% – наукові співробітники та викладачі ЗВО жіночої статі, 20% винахідників жінок, 20% керівного складу в державних установах (міністерствах, парламенті, судах тощо) посідають жінки.

Близько 540 тис. спортсменок, які задіяні у 38 видах спорту (баскетбол, бадмінтон, міні-футбол, стрільба, теніс тощо), понад 8 тис. письменниць,  60 тис. лікарів жінок. Середній вік життя жінок в Ірані сягає 76 років.

Жінки в Ірані вільні розвиватись, керувати авто та літаками, вільні навчатись і обирати різні професії, зокрема в поліції, армії, пожежній частині, медицині, авіації, спорті, науково-дослідній та освітній діяльності, у різних видах мистецтва, кінематографі (режисери, актори, каскадери тощо).

Діяльність багатьох з них визнана у світі і відзначена міжнародними нагородами, преміями та медалями.


Сторінка Посольства ІРІ в Instagram: @iranembassyinukraine на Facebook: https://www.facebook.com/IranembinUkraine/

Сторінка кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка на Facebook: https://www.facebook.com/eastdepartment.knu


"...ЖИТТЯ МОЄ ОДВІЧНЕЄ..."

Виповнилося 130 років від дня народження автора цих слів, Павла Тичини. Із вірша "Як не горю....":

"Як не горю — я не живу.

Як не люблю — я не співаю.

Але цього я ще не знаю,

Бо завжди я —

Як полум'я.

Я мертвих всіх палю, палю.

Живих огнем своїм я грію.

І як я вмру — не розумію:

Життя моє — одвічнеє" (1915).

У 1923 році академік ВУАН і професор Київського університету Сергій Єфремов зауважив у своїй "Історії українського письменства", що це поет, мабуть, світового масштабу. "Найоригінальнішим із європейських поетів" назвав Павла Тичину англійський історик і літератор Джон Фут. Ішлося про перші три збірки поета: "Сонячні кларнети", "Замість сонетів і октав", "Плуг". Почасти й четверту «Вітер з України».

Під тиском тоталітарного режиму поет згодом вимушено зламався і публікував лакувальні щодо нього витвори. Врятувавшись фізично, потрапив, відтак, у когорту письменників "розстріляного відродження" (Ю. Лавріненко). Зі страху, що за ним можуть прийти й середночі. До останніх днів навіть до сну йшов одягненим, на випадок арешту кадеб'ятниками... За те, що працював у структурах УНР (разом, до речі, з ув'язненою в 1927 р. на 29 років Надією Суровцовою), за те, що глава Директорії Симон Петлюра обнімав його на балконі ВУАН як автора "Сонячних кларнетів", за образи на зразок: "Стоїть сторозтерзаний Київ і двісті розіп'ятий я", "Ленін – антихрист явився" та ін.

Першими збірками творів Павло Тичина започаткував український високий модернізм одночасно з т. зв. фундаментальним модернізмом ірландця-англійця Дж. Джойса ("Улісс", 1918-1922). А корені його, можливо, в "Інтермеццо" М. Коцюбинського та в ранішому "Зів'ялому листі" І. Франка.

З Новим для Вас роком, Великий поете!

 

За матеріалами Центру літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка

«Мрія у хвилі»: одіссея новогрецької прози Україною

10 грудня Центр елліністичних студій та грецької культури імені Андрія Білецького КНУ імені Тараса Шевченка спільно із львівським видавництвом «Apriori» та Центром грецької мови та культури імені Арсенія Еласонського ЛНУ імені Івана Франка провели презентацію антології малої новогрецької прози в українських перекладах. Модерував розмову український письменник та перекладач-балканіст Андрій Любка, що надало розмові додаткових вимірів.

Представниця видавництва п. Вікторія Левицька розповіла про етапи підготовки книги до видання та особливості представлення на книжковому ринку маловідомих для аудиторії українських читачів літератур.

Перекладачі поділилися своїми рефлексіями про постаті авторів – Еммануїла Роїдиса, Александроса Пападіямандиса та Йоргоса Візіїноса, особливості їхнього письма та принципів його відтворення українською мовою, тематику творів та її актуальність чи дотичність до запитів українського читача.

Головна увага була зосередження на постаті Александроса Пападіямандиса, подвійний ювілей 170-річчя з дня народження та 110-річчя з дня смерті відзначають цьогоріч. Творчість А.Пападіямандиса маловідома в Україні, хоча він є одним з найважливіших релігійних письменників ХХ т., постать якого можна поставити разом з Т.С.Еліотом та П.Клоделем. Текст А. Пападіямандиса функціонує як призма, що наповнює його художній світ звуками, які вже давно відзвучали, створюючи в такий спосіб багатовимірну поліфонію грецької мови та культурної традиції, де античність органічно вписується в сучасність. Завдання перекладача і мови, якою він перекладає, вхопити відголосок цієї словесної магії. В певному сенсі це шлях до глибин власної традиції, але він дуже непростий, бо питання полягає тепер в органічності кожного мовного елемента та можливості їхнього поєднання в єдине ціле.

Цікавою видалася й дискусія про місце Греції та грецької літератури в балканському світі, існування балканського літературного канону та ймовірність потрапляння до нього деяких текстів антології.

 

Переглянути повністю розмову можна за посиланням: https://fb.watch/9R-BdlmQq_/

"МАЛО БАЧИТИ... ТРЕБА ЛЮБИТИ" 

Центр літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка взяв участь у відзначенні 90-річчя від дня народження класика українського шістдесятництва Григора Тютюнника. Захід організовано Національним музеєм літератури України в залі бібліотеки Колегії Павла Галагана, де навчалися відомі випускники Київського університету Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара та ін. Модератор заходу – завідувачка відділу Музею Наталя Петренко. На початку заходу прозвучав (у запису) живий голос Григора Тютюнника; доповідь про творчість письменника  і спогад про нього виголосив директор Центру літературної творчості професор Михайло Наєнко, а потім – рокотали бандури, лунали улюблені пісні письменника, а майстри слова та майбутні актори прочитали  (в ролях) найвідоміші новели Григора Тютюнника.

Студенти класу бандури педагога Галини Савчук Національної музичної академії імені Петра Чайковського виконали пісні «Летіла зозуля» і «Вишиванка» (Ольга Миронова), «Закувала зозуленька» (Ігор Таран) та «Казав мені батько» (Дмитро Швець). Фрагменти новели «Три зозулі з поклоном» проникливо прочитала провідна артистка Київського національного академічного Молодого театру, випускниця філологічного факультету нашого університету Галина Стефанова; у виконанні артистів Дмитра Вовчука, Людмили Русланової та студента кафедри режисури кіно і телебачення Національного університету імені Карпенка-Карого Сергія Сасина присутні на заході почули новели Григора Тютюнника «Ласочка» і «Оддавали Катрю». А Ігор Таран запропонував на бандурі свою інтерпретацію «Прелюдії» Дмитра Ревуцького.

У доповіді професора Михайла Наєнка «Загадка таланту і любові Григора Тютюнника» йшлося, зокрема, про таке:

 

Ну що б, здавалося, слова?

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує. Знать, од Бога

І голос той, і ті слова.

Так міркував про силу художнього слова наш Великий Кобзар. Його запит повторює, мабуть, кожен, хто береться працювати зі словом. Григір Тютюнник – не виняток. Він увічнив себе найбільше саме у слові. Художньому слові.

Ішов він до нього дуже не просто. Про це розповів у своєму мемуарному творі «Коріння» та автобіографічних повістях «Климко», «Вогник далеко в степу» й ін. У «Корінні» згадано, зокрема, про те,  як навертав їх автора до українського слова старший брат письменника, автор роману «Вир» Григорій Тютюнник. Бо ж, як знаємо, почав друкуватися Григір спочатку не своїм словом, а в російському журналі «Крестьянка». Але після довгих розмов з Григорієм навернувся все-таки до слова свого, того, що мав у крові, що ввібрав разом із материнським молоком.

Григір заявив себе в літературі тоді, коли там уже міцно ставала на ноги когорта, котру в 1961 році Станіслав Рассадін назве шістдесятниками. Насамперед поети – Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Борис Олійник… Згодом до них підтягнулися й молодші поети-шістдесятники: Світлана Йовенко, Василь Стус, Ганна Чубач. Більшість із них – нині вже за межею. Царство небесне! Поруч із ними по-шістдесятницьки тоді заговорили й літературні критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Віталій Дончик, Григорій Сивокінь, Микола Ільницький, трохи старші за них Віктор Іванисенко, Леонід Коваленко… Вони пробували обґрунтувати інтелектуальний потенціал шістдесятницької творчості і показати зв’язки їх із письменством «Розстріляного відродження» та трохи пізніше – з діаспорною творчістю Євгена Маланюка й Івана Багряного, молодших за них Олени Теліги й Олега Ольжича, поетів Нью-Йоркської групи й ін. Дехто з шістдесятників пробував свої сили і в поезії, і в прозі, а Григір Тютюнник, як видно, був народжений виключно для прози. Однак –  поетичної прози. Раніше за нього у першій половині 60-х років уже добре були знаними молоді прозаїки Євген Гуцало й Володимир  Дрозд, Валерій Шевчук і Роман Іваничук, а по-новому заговорили в прозі і представники старшого, воєнного покоління Олесь Гончар (роман «Людина і зброя», 1960), Григорій Тютюнник (роман «Вир», 1962),  Анатолій Дімаров (роман «І будуть люди…», 1964. Григір свою першу книжку видав лише на 35-му році життя («Зав’язь», 1966). Вона засвідчила, що маємо прозаїка з дуже тонким ліро-епічним голосом, якого бракувало ще з часів розстрілу Григорія Косинки (1934). Мала оповідна форма характерна в нашій літературі і в її старшому,  класичному варіанті («Маруся» Квітки-Основ’яненка, «Народні оповідання» Марка Вовчка, ряд іронічних оповідань Нечуя-Левицького, згодом – «Лихий попутав» Панаса Мирного і т. д.). Але Григір підхопив ту манеру письма, яку утвердила відома «покутська трійця» (Василь Стефаник, Марко Черемшина, Лесь Мартович). Про першого з них відомий вислів, що він  писав «коротко і страшно». Від нього йшов у певному розумінні згаданий Григорій Косинка. Прочитавши його першу збірку новел «На золотих богів» (1922)  Василь Стефаник назвав його «своїм сином із Дівич-гори» (є гора з такою назвою недалеко від Обухова, що на Київщині). Григорові новели з «Зав’язі», а потім і з «Деревію» та пізніших збірок оповідань ідуть від цієї традиції. Його персонажі – це ніби образи найменших у нашій громаді, але побачені крізь призму великості та ще й під кутом зору іронії й деякої  дивакуватості. Дехто намагався «прив’язати» їх до «диваків» Василя Шукшина, але це «диваки» суто українські, хоча Шукшина Григір шанував і навіть на похорон його полетів з величезним оберемком чорнобривців. Це була ніби візитівка України; з тими чорнобривцями Григора пропускали без черги і в аеропорту, і до труни Шукшина. Про своїх героїв Григір скаже в згаданому «Корінні» так:  «...Скільки у нас на Україні Оксенів, Орись, Тимків, Гречаних, Дорошів... Але не всі відкриті, не всі виростають у честь, поезію і славу народу. Бо щоб вирости їм у поему краси, поему щастя і горя, радості і смутку, треба, щоб почалися вони з серця доброго, люблячого, самовідданого... Мало – бачити. Мало – розуміти. Треба любить.

Немає загадки таланту. Є вічна загадка Любові».

«Загадка любові» – головне осердя творчості Григора Тютюнника. Саме воно пробивало його новели не лише в друк, а й на сцену. Мало які оповідні форми здатні до того, аби їх виконували артисти як пісню, як поезію. Григорові новели читали зі сцени артисти за життя його й після відходу за обрій. Одного разу, послухавши, як прочитав його новелу «Три зозулі з поклоном» Григорій Булах, Григір майже вигукнув: «Невже це я написав?». Я був свідком того, як Григір стояв біля виходу з Київської філармонії з величезним букетом квітів, щоб вручити їх Нілі Крюковій – народній артистці, яка щойно прочитала зі сцени філармонії його новелу «Кізонька». Так само мені довелося спостерігати в залі Спілки письменників, як уважно  слухав Григір Нілу Крюкову, коли вона весь вечір читала тільки його новели. Григір і сам був блискучо-артистичним читачем своїх новел і нерідко «вивіряв» їх на слухачах-письменниках. Мені одного разу він прочитав свою «Кізоньку», в кафе «Еней», коли ми разом чекали на зустріч з Анатолієм Шевченком. Я – щоб взяти в нього для читання верстку статті в журналі з сучасною назвою «Дивослово», а він – щоб розв’язати з Анатолієм якісь свої проблеми. І ось він читає мені «Кізоньку». Йому самому ця новела, як видно було, дуже подобалась. А йшлося в ній про «звичайного» Степана, який пішов вирубати в лісосмузі держак до лопати і там (при любовному ділі) застав свою Дарку з якимось шофером чи комбайнером. Дійшло потім до конфлікту й розлучення, з чим герой внутрішньо ніяк не міг змиритися і тому з неабияким притиском вимовив (у новелі) останнє речення новели: «На біса мені той держак був здався? Ну на біса?!». Оте «на біса», мабуть, стосувалося і протесту проти розпаду сім’ї, і вимушеної русифікації, яка вряди-годи відлунювала в його колоритній та чистій, як сльоза, рідній мові.

Не можу не згадати, що першим познайомив мене з Григором Петро Засенко. В студентські роки в 1965 році ми зустрілися з Петром і Григором на площі БогданаХмельницького, на зупинці 69-го автобуса і Петро Петрович Григора відрекомендував нам з Анатолієм Григоренком таким словами: «Григір Тютюнник, брат Григорія, автора «Виру». Роман «Вир і Григорій Тютюнник тоді вже були добре відомі, оскільки відзначені в 1963 році Шевченківською премією і дехто тоді говорив, що «Вир» може бути нашим «Тихим Доном».

Кілька слів про згадану Нілу Крюкову. Дехто не тільки з обивателів, а й звичайних читачів-слухачів літератури перепитує: «Чи було щось таємниче у Григора з Нілою?». Яке кому діло до того? Було – не було, це їхня особиста справа. Хоча мені трохи більше відомо про це і я написав про нього у своєму спогаді, що опублікований у газеті «Україна молода» та дещо в інші редакції у газеті «Літературна Україна». Дарую їх Музеєві літератури і скажу, що мені про це Ніла трохи розповідала особисто, оскільки були ми знайомі трохи ближче. Зустрічалися з нею на кораблі «Маршал Рибалко», коли пливли (в річницю Шевченка) «Від серця Європи до серця України». Зустрічалися на квартирі Діани Петриненко (коли в Діани була якась річниця), я запрошував Нілу також до студентів Київського університету; в одному випадку вона читала в Червоному корпусі твори Шевченка, а в іншому – у Жовтому – поему Дмитра Павличка «Петрик». Григір не був пов’язаний з Київським університетом, він навчався в Харківському, але Київський закінчували обидва його сини – Василь і Михайло. Навчання було складнувате, мені доводилося рятувати меншого Михайла (студента-україніста) від виключення з університету, він пізніше захворів на онкологію і похований поруч із батьком. Старший Василь закінчив романо-германську філологію, виїхав до Латинської Америки і нині живе в Чілі. Від нього записані спогади про батька, в яких він говорить, що сімейне життя в їхній родині складалося неоднозначно і таким, що дуже обдаровані, як Григір Тютюнник краще не одружуватись. Синові Василю, мабуть, важко збагнути, що митець-художник – це водночас і жива людина, і одруження їй потрібне, як і всім смертним. І відмовитись від творчості такі ніяк не можуть. Особливо, коли приречені любити Слово з великої літери. Це – особлива любов. Як казав Іван Якович Франко –

Слова — полова,

Але огонь в одежі слова —

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

Для Григора Тютюнника слово було і чудотворною Феєю, і правдивою іскрою Прометея. Якщо студенти, артисти читають його твори зі сцени навіть через півстоліття після його відходу за обрій, то він – вічний.


За матеріалами Центру літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка


В Інституті філології відкрито центр хорватської мови і культури 


8 грудня 2021 року в Навчально-науковому інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відкрили центр хорватської мови і культури.

Урочисте відкриття центру хорватської мови і культури відбулося за участі прем'єр-міністра Республіки Хорватія Андрея Пленковича, міністра освіти і науки Республіки Хорватія Радована Фукса, міністра освіти і науки України Сергія Шкарлета, ректора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Бугрова, директора Навчально-наукового інституту філології Григорія Семенюка, посла Республіки Хорватія в Україні пані Аніци Джамич, посла України в Республіці Хорватія Василя Кирилича, викладачів та студентів Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Дата відкриття центру хорватської мови і культури є символічною, адже в грудні 30 років тому Хорватія визнала незалежність України, а Україна однією з перших визнала незалежність Хорватії. «Наш університет у 1993 році став першим осередком серед європейських освітніх установ, де почали вивчати хорватистику як окрему спеціалізацію. Тому заснування центру є логічним результатом багаторічної співпраці з міністерством освіти і науки Республіки Хорватія, із Посольством Республіки Хорватія в Україні та з академічними закладами Хорватії», – зауважив ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Бугров, вітаючи від імені ректорату високоповажних гостей у стінах Навчально-наукового інституту філології. У своєму слові Володимир Бугров зазначив, що симетрично в одному із найстаріших університетів Південно-Східної Європи – в Загребському університеті – викладається українська мова лекторами Навчально-наукового інституту філології, що засвідчує двосторонню українсько-хорватську дружбу, яка проявляється не лише в освітній, а й в усіх сферах суспільства. Ректор подякував прем’єр-міністрові Андрею Пленковичу за незмінну підтримку України, нашого суверенітету й територіальної цілісності з початку війни на Сході; дипломатичним представництвам за багаторічне сприяння розвиткові хорватських студій в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Історична близькість народів України й Хорватії є не лише запорукою успішних відносин країн сьогодні, а й спільним рухом у майбутнє. Продовжуючи урочистість, міністр освіти і науки України Сергій Шкарлет, зауважив: «Відкриття центру є довгоочікуваною подією. Жоден ковід не в силі зупинити творчі і дружні взаємини наших країн. Між Україною та Хорватією багато спільного – ми беремо участь в Erasmus, у програмі "Горизонт". І саме Шевченковий університет є прикладом в Україні міжнародної співдружньої взаємодії з країнами Європи, взаємопідтримки України і Хорватії, спільного руху в майбутнє». Наголосимо, що у день відкриття центру хорватської мови і культури, 8 грудня 2021 року, Хорватія підписала декларацію про визнання європейської перспективи України і стала шостою країною, яка підписала цей документ.

«Відкриття центру хорватської мови та культури в Навчально-науковому інституті філології свідчить про розширення співпраці між нашими країнами у сферах освіти, науки та культури. Сердечні та щирі вітання студентам-хорватистам, які, розмовляючи зі мною хорватською, продемонстрували не лише володіння мовою, а й симпатію та любов до моєї Батьківщини», – зауважив Андрей Пленкович, прем'єр-міністр Республіки Хорватія під час відкриття центру. Він подарував центрові близько ста книг та відеопроєктор.

На важливості та символічності урочистого відкриття центру хорватської мови і культури наголосив також міністр освіти і науки Республіки Хорватія Радован Фукс, сказавши: «Відкриття центру відбувається в 30-ту річницю взаємовизнання нашими державами незалежності, а також у рік, що в Хорватії проголошений роком читання. Символічно, чи не так?! Популяризація хорватської мови – один із пріоритетів діяльності міністерства. Тому особливо приємно бути присутнім на відкритті осередку в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, який у 1993 року одним із перших у світі запровадив вивчення хорватської мови як самостійної спеціалізації».

       Після офіційних промов високоповажні гості відвідали аудиторію, де відкрили центр хорватської мови і культури. Прем’єр-міністр Республіки Хорватія Андрей Пленкович та міністр освіти і науки Республіки Хорватія Радован Фукс обговорили з ректором Шевченкового університету Володимиром Бугровим, директором Навчально-наукового інституту філології Григорієм Семенюком та викладачами кафедри слов’янської філології, при якій і відкрито центр, подальші українсько-хорватські освітні проєкти.


Фото Сергія Терещенка, відділ зв’язків із громадськістю НН ІФ 


Онлайн-семінар до сторічного ювілею видатного швейцарського письменника Фрідріха Дюрренматта

1 грудня 2021 року понад 80 учасників долучилися до науково-практичного онлайн-семінару до сторічного ювілею видатного швейцарського письменника Фрідріха Дюрренматта «Сучасне прочитання творів класика ХХ століття», який організувала кафедра зарубіжної літератури Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Завдяки міжуніверситетській кооперації, а також співпраці з Посольством Швейцарії в Україні та, осібно, політичного радника Посольства Швейцарії Ноа Штробеля, унікальний науковий захід постав міжнародним конструктивним майданчиком для реактуалізації творчості відомого швейцарця у світовому та українському культурному контекстах.

З вітальними словами до учасників семінару звернулися завідувач кафедри зарубіжної літератури Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка професор Лілія Мірошниченко та політичний радник Посольства Швейцарії в Україні Ноа Штробель. У своєму вітальному слові професор Лілія Мірошниченко закцентувала на актуальності спадку митця в сучасному світі: «Мовити про людину у вимірах універсалій, як це робив Дюрренматт, – в епоху постправди і постінформаційного суспільства – видається не лише можливим, а й вкрай доречним і важливим. Випадок чи воля людини, детермінованість чи власний вибір, гідність чи безчестя, боротьба за справедливість чи боротьба за владу – це вибір, що з розвитком дії в текстах Дюрренматта лише ускладнюється. Роздоріжжя, на якому щоразу опиняється людина, чи то розчиняється в парадоксі, як це трапилося із Іллем, чи довершується іронією, як у випадку з Трапсом. За цими життєвими виборами в творах Дюрренматта людина, яка прагне пошани, – це завжди та особистість, яка прагне бути визнаною у світі, який їй самій годі передбачити, несила спізнати».

Протягом двох годин тривали цікаві виступи й дискусія щодо творчості Фрідріха Дюрренматта та її актуальності сьогодні. Так, куратор літературного спадку Дюрренматта в Національному літературному архіві Швейцарії д-р Ульріх Вебер окреслив значення творчості цього відомого автора для повоєнної європейської літератури, а професор кафедри зарубіжної літератури Іван Мегела поділився унікальним досвідом співпраці – перекладав п’єси Дюрренматта з театром «Колесо» й Українським радіо. Не менш цікавою була розмова з перекладачкою відомих детективних повістей Дюрренматта Наталкою Сняданко. Продовжив тему доцент кафедри зарубіжної літератури Микола Ліпісівіцький, розповідаючи про найуспішнішу п’єсу Фрідріха Дюрренматта «Візит старої дами». Візуалізовану доповідь виголосив доцент кафедри германської філології та зарубіжної літератури Житомирського державного університету імені Івана Франка Леонід Закалюжний, зробивши презентацію про детективну прозу Дюрренматта.

На завершення семінару студентки магістратури Леся Смик, Аліна Вояківська та Анастасія Качанова зачитали власний переклад однієї зі сцен п’єси «Фізики» Фрідріха Дюрренматта.

Українські та швейцарські науковці, перекладачі, дослідники та поціновувачі доробку Фрідріха Дюрренматта, обговорюючи видатного швейцарського письменника та його творчість, отримали неоціненний досвід академічних відкриттів та сформували під час заходу простір натхнення.

Микола Ліпісівіцький та Олена Кобчинська


Онлайн-семінар до сторічного ювілею видатного швейцарського письменника Фрідріха Дюрренматта

1 грудня 2021 року понад 80 учасників долучилися до науково-практичного онлайн-семінару до сторічного ювілею видатного швейцарського письменника Фрідріха Дюрренматта «Сучасне прочитання творів класика ХХ століття», який організувала кафедра зарубіжної літератури Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Завдяки міжуніверситетській кооперації, а також співпраці з Посольством Швейцарії в Україні та, осібно, політичного радника Посольства Швейцарії Ноа Штробеля, унікальний науковий захід постав міжнародним конструктивним майданчиком для реактуалізації творчості відомого швейцарця у світовому та українському культурному контекстах.

З вітальними словами до учасників семінару звернулися завідувач кафедри зарубіжної літератури Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка професор Лілія Мірошниченко та політичний радник Посольства Швейцарії в Україні Ноа Штробель. У своєму вітальному слові професор Лілія Мірошниченко закцентувала на актуальності спадку митця в сучасному світі: «Мовити про людину у вимірах універсалій, як це робив Дюрренматт, – в епоху постправди і постінформаційного суспільства – видається не лише можливим, а й вкрай доречним і важливим. Випадок чи воля людини, детермінованість чи власний вибір, гідність чи безчестя, боротьба за справедливість чи боротьба за владу – це вибір, що з розвитком дії в текстах Дюрренматта лише ускладнюється. Роздоріжжя, на якому щоразу опиняється людина, чи то розчиняється в парадоксі, як це трапилося із Іллем, чи довершується іронією, як у випадку з Трапсом. За цими життєвими виборами в творах Дюрренматта людина, яка прагне пошани, – це завжди та особистість, яка прагне бути визнаною у світі, який їй самій годі передбачити, несила спізнати».

Протягом двох годин тривали цікаві виступи й дискусія щодо творчості Фрідріха Дюрренматта та її актуальності сьогодні. Так, куратор літературного спадку Дюрренматта в Національному літературному архіві Швейцарії д-р Ульріх Вебер окреслив значення творчості цього відомого автора для повоєнної європейської літератури, а професор кафедри зарубіжної літератури Іван Мегела поділився унікальним досвідом співпраці – перекладав п’єси Дюрренматта з театром «Колесо» й Українським радіо. Не менш цікавою була розмова з перекладачкою відомих детективних повістей Дюрренматта Наталкою Сняданко. Продовжив тему доцент кафедри зарубіжної літератури Микола Ліпісівіцький, розповідаючи про найуспішнішу п’єсу Фрідріха Дюрренматта «Візит старої дами». Візуалізовану доповідь виголосив доцент кафедри германської філології та зарубіжної літератури Житомирського державного університету імені Івана Франка Леонід Закалюжний, зробивши презентацію про детективну прозу Дюрренматта.

На завершення семінару студентки магістратури Леся Смик, Аліна Вояківська та Анастасія Качанова зачитали власний переклад однієї зі сцен п’єси «Фізики» Фрідріха Дюрренматта.

Українські та швейцарські науковці, перекладачі, дослідники та поціновувачі доробку Фрідріха Дюрренматта, обговорюючи видатного швейцарського письменника та його творчість, отримали неоціненний досвід академічних відкриттів та сформували під час заходу простір натхнення.

Микола Ліпісівіцький та Олена Кобчинська


Відбувся Міжнародний вебінар "УКРАЇНА - КРАЇНИ СХОДУ: ДОМІНАНТИ КОМУНІКАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ ТА НАЦІОНАЛЬНІ СТЕРЕОТИПИ" 

3 грудня 2021 року пройшов Міжнародний вебінар "УКРАЇНА - КРАЇНИ СХОДУ: ДОМІНАНТИ КОМУНІКАТИВНОЇ КУЛЬТУРИ ТА НАЦІОНАЛЬНІ СТЕРЕОТИПИ", організований кафедрою мов і літератур Близького та Середнього Сходу та кафедрою мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії. На вебінарі учасники мали змогу послухати доповіді про стереотипні уявлення українців та європейців щодо іранців, японців, пакистанців та про асоціації іранців, японців та пакистанців щодо України та українців.

Пані Фарзане Ранджбар, співробітниця відділу публічної дипломатії Посольства Ісламської Республіки Іран, виступила з доповіддю "Міжкультурні стереотипи мешканців Ірану та України", розвіяла деякі міфи щодо Ірану та іранців, зокрема, що в ірані не розмовляють арабською мовою, а перською (інша мовна сім'я), розказала про сучасний стиль життя іранців (модернізовані міста, гірськолижні курорти тощо), про сімейні цінності та суспільний устрій в країні, про роль сучасної жінки в Ірані, про розвиток туристичної сфери в регіоні тощо.

Перекладала доповідь з перської мови на українську Анна Бочарнікова, к. філол.н., доцент кафедри мов і літератур країн Близького та Середнього Сходу.

Пані Ольга В'ячеславівна Ясенюк, представниця Ради освіти м. Канума (Японія) у доповіді "Культурні стереотипи японців щодо України та шляхи їхнього подолання" розповіла про стереотипне сприйняття японців України. 

Як і у іранців, так і у японців Україна та українці переважно асоціюються з колишнім СРСР, тобто помилково вважають частиною сучасної Росії і російською мовою, а дехто навіть не знає де знаходиться Україна, з холодним кліматом, гарними жінками, футболістом Андрієм Шевченком, Чорнобилем, війною, вважають, що зараз в Україні небезпечно по всій території, не уявляючи реальну площу країни, мало хто знає про сільськогосподарський потенціал та чорнозем. Вважають, що українці мають сухий і стриманий характер, а вже при ближчому знайомстві відмічають сердечність та відкритість українців.

Пані Олена Анатоліївна Борділовська, доктор політичних наук, другий секретар з питань культури та гуманітарного співробітництва Посольства України в  Ісламській Республіці Пакистан, у доповіді "Етнокультурні стереотипи про Пакистан: правда і вигадки" розповіла про Пакистан у розрізі релігії, гендерного сприйняття, військової цілісності країни. Відмітила, що Пакистан насамперед ісламська країна, відповідно тут свої особливості законодавчої та судової влади, це толерантна яскрава багатонаціональна держава, і водночас країна протиріч. Мова урду є державною, обов'язковою (елемент державної політики з метою об'єднання країни), але не є рідною для більшості населення, як і пушту, тобто в кожній провінції є свої мови; сучасні жінки надають перевагу традиційному вишитому одягу; проте досі є проблеми з безпекою та гігієною, переважно за межами столиці.

По завершенню вебінара були запропоновані шляхи вирішення проблеми стереотипного сприйняття України іноземцями та країн Сходу українцями, зокрема розвивати напрям історико-культурних відносин, поширювати інформацію про Україну серед населення інших країн іноземною мовою, організовувати спільні міжнародні проекти у різних сферах на державному рівні тощо.

Модератором заходу виступила пані Тамара Комарницька, к. філол. н., доцент кафедри мов і літератур країн Далекого Сходу та Південно-Східної Азії.



Етнографічному кіно в Україні бути! 

29 листопада відбулася довгоочікувана онлайн-зустріч студентського клубу «МІФ». Тема обговорення – «Етнографічному кіно в Україні бути?».

Гостею зустрічі стала випускниця кафедри фольклористики Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, продюсерка та режисерка, засновниця фестивалю «ОКО» Тетяна Станева.

Учасники розмови дізналися про фестиваль «ОКО» як про платформу для популяризації культурних традицій, а також почули про шлях створення фільму «Місце сили» – від початкової ідеї до прем’єри в найбільших містах України.

Однією з гостей зустрічі була Олеся Наумовська – завідувачка кафедри фольклористики. Вона поділилася спогадами про Тетяну Станеву-першокурсницю: «Тетяна – це людина завзята, весела зі студентських років. Вона етнічна болгарка в Україні, що вирішила зняти фільм про свій рідний край». 

Фільм «Місце сили» докорінно змінив життя режисерки. Стрічка присвячена історії болгарського села Криничне, що в Болградському районі  Одеської області України. У фільмі зображується унікальність жителів села та конфлікт сучасності й традицій, майбутнього з минулим. «Місце сили» змушує глядача шукати відповідь на питання: «Хто я?». Фільм можна переглянути на медіа сервісі «MEGOGO». На прем’єрі фільму зал у різних містах аплодував стоячи. За словами Тетяни, глядачі згадували своїх рідних, плакали після перегляду. Презентація відбулася в Києві, Одесі та в столиці Болгарії-Софії. Це був успіх, що надихнув режисерку на створення фестивалю «ОКО». 

Перший фестиваль пройшов 12-19 вересня 2020 року, другий – у вересні   2021 року.  З 1 грудня 2021 року можна буде подати заявку на участь у фестивалі для українських режисерів. Для студентів – це чудова можливість стати волонтерами.

Творча гостя Тетяна Станева – людина, що надихає. Вона переборола свій страх перед створенням стрічки. Життєвий досвід режисерки мотивує не боятися труднощів і вірити у свої мрії. Вона переконала учасників розмови, що етнографічному кіно в Україні бути! А нинішня зустріч з нею - доказ, що «МІФ живе, і його душа пульсує в ритмі сьогодення». Отож приєднуйтеся до сторінки студентського клубу у Facebook та слідкуйте за  подіями: https://www.facebook.com/moderninfolk/ .

Не втрачайте нагоду розвиватися та пізнавати свій народ.


Бабир Мар'яна

Студентка 4 курсу, спеціальності  "Українська мова і література та західноєвропейська мова" 


Презентація книги Ярослава Поліщука «Краса у дзеркалах буття. Постать Михайла Коцюбинського в українській культурі»


29 листопада 2021 року студенти Інституту філології, викладачі кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості, письменники та охочі подискутувати про новинки літературознавчих досліджень долучилися  до онлайн-розмови із завідувачем кафедри україністики Університету імені Адама Міцкевича Ярославом Поліщуком. Професор презентував своє нове дослідження – «Краса у дзеркалах буття. Постать Михайла Коцюбинського в українській культурі»(2021). Організатором і модератором конференції була професор кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Олена Романенко.

Книга Ярослава Поліщука вже отримала позитивні рецензії серед літературознавців. У ній подано новий погляд на творчість Михайла Коцюбинського, розкрито постать Сонцепоклонника у різних площинах, зокрема, в автобіографічній та естетичній. Як влучно зазначила завідувачка кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості професор Оксана Сліпушко, успіх праці полягає в погляді Ярослава Олексійовича на феномен Михайла Коцюбинського – він зачіпає не лише літературний, а й в загальнокультурний контекст.

Ярослав Поліщук поділився з учасниками конференції передісторією створення книги. Автор почав працювати над творчістю українського імпресіоніста ще на початку 2000-х років. Ідея видати окреме дослідження з новим прочитанням постаті письменника виникла під час роботи над розділом колективної багатотомної історії української літератури. У 2010 р. Ярослав Поліщук видав працю про письменника під назвою «І ката, і героя він любив». Дослідник намагався позбутися клішованої рецепції творчості Коцюбинського. Матеріалу про новеліста вистачало ще на окреме видання, тому в 2021 році і з’явилася «Краса у дзеркалах бутя...».

Презентовану книгу Ярослав Поліщук назвав «пандемічним продуктом», маючи на увазі умови її створення. Праця містить три розділи. Перший, на думку професора, розкриває традиційний погляд на постать Коцюбинського. У цій частині дослідник прагне показати еволюцію творчості митця. «Це дзеркала, так би мовити, біографічні. Я взяв за основу метафору дзеркала, відображень, яка, мені здається, добре корелює із письмом самого Коцюбинського», – зазначив  автор. Тобто зміни та переломні моменти у творчості письменника Ярослав Поліщук подає у поєднанні з автобіографічними рефлексіями.

У другій частині йдеться про естетичні дзеркала. Тут автор намагається вийти із константи «Коцюбинський –  імпресіоніст». «Я не кажу, що Коцюбинський – не імпресіоніст, але кажу, що імпресіоніст, а також символіст, реаліст, неоромантик…». У цьому ж розділі дослідник згадує і про текстовий діалог, демонструючи, як творчі здобутки письменника функціонують у культурі. Ярослав Поліщук вказує на те, що «пізніший автор не просто апелює до тексту попередника, а ніби його переосмислює, складає по-новому як пазли». Так пише дослідник про пару Коцюбинський-Хвильовий.

       Третій розділ – суспільні дзеркала. Автор бере до уваги не лише національний, а й ширший європейський контекст, у якому творив Коцюбинський. В останній частині праці Ярослав Поліщук також згадує про насильницьке втягнення письменника в радянський канон.

      Упродовж зустрічі було розглянуто багато цікавих і дискусійних питань. Зокрема, говорили про те, хто із європейських культурних діячів мав вплив на творчість Михайла Коцюбинського, чому відбувся переломний вибух імпресіоністичними творами, як функціонують гумор та іронія у малій прозі митця, яке місце у його творчості посідає жанр поезії у прозі. Також порушувалися неординарні теми: кіно і Коцюбинський, Ленін і Коцюбинський. Торкнулися й питань приватного життя письменника. Ярослав Олексійович зазначив, що для вдумливого читача цей пласт автобіографії не дискредитує постать автора.

     Ярослав Поліщук побажав учасникам зустрічі нових креативних досліджень і запевнив, що обов’язково буде продовжувати роботу над новими літературознавчими працями, «які апелюють до роздумів».


Лілія Рокитська, студентка 4 курсу ОП "українська мова і література та західноєвропейська мова" 

 


Українські шляхи новогрецької літератури

25 листопада 2021 р. на запрошення Одеської філії Фонду грецької культури неоелліністи Київського національного університету імені Тараса Шевченка взяли участь в онлайновій дискусії, присвяченій новогрецькій літературі в Україні, яка відбувалася в рамках проведення 18 Міжнародної книжної виставки в м. Салоніки (Греція).

Голова Одеської філії Грецького фонду культури п. С. Парадисопулос розповів про діяльність фонду в Україні, країні, з якої розпочався грецький визвольний рух та в якій проживає сто тисяч етнічних греків. Крім проєктів, що знайомлять з особливостями історичного розвитку грецьких спільнот та етнографічної специфікою організації життя громад, важливим напрямком діяльності ФГК є організація видань сучасної грецької літератури. З цією метою фонд профінансував видання книги найвідомішого грецького поета 20 ст. К.Кавафіса, відомої грецької письменниці Реї Галанакі (Життя Ізмаїла Ферика-паші). Роман Р.Галанакі, зокрема, цікавий тим, що на матеріалі життя історичної особи (полонений на Криті під час революції 1821 р. в юному віці грек, що зростає в Єгипті, стаючи османським воєначальником, прибуває на рідний острів для придушення революції 1866-69 р.) авторка намагається простежити процес формування та причини і шлях змін різних форм ідентичності людини. Останнім проєктом фонду є антологія «11 кольорів сучасної Греції» (https://chytomo.com/book/odynadtsiat-koloriv-suchasnoi-hretsii/ ), для якої грецькі провідні літературні критики запропонували фрагменти творів найбільш актуальних натепер письменників.

Київські та львівські елліністи розповіли про непростий шлях грецької літератури до України, головні осередки перекладу давньогрецької, візантійської та новогрецької літератури, перекладацькі гуртки та школи, насамперед, про школу античного перекладу Андрія Содомори та школу новогрецького перекладу Андрія Білецького – Тетяни Чернишової. Якщо переклад античної літератури зазнавав відчутних утисків та обмежень в часи Радянського Союзу, то, на думку, М.Мокрівської в незалежній Україні існує чимало можливостей для зменшення лакун української рецепції античної традиції. Наразі існують видавництва, що зацікавлені видавати класичну літературу, наприклад, існує серія перекладу античної спадщини в видавництві Apriori (http://www.apriori.lviv.ua/каталог/bal/ ).

А. Савенко торкнувся питань тяглості перекладу новогрецької літератури українською мовою. Він також відзначив елемент ідеологічного примусу та цензури в СРСР, що сковував дії перекладачів, унаслідок чого український читач мав отримати «правильне» бачення сучасних тенденцій грецької літератури. Одночасно неможливо не відзначити, що самий переклад українською в ті часи був своєрідним актом протесту, оскільки, наприклад, багатоплановість романів Н.Казандзакіса або поезії Я.Рицоса ставила перед читачем багато інших питань, що оминали тенденційність цензорів, і це розуміли А.Білецький та Т.Чернишова, а також їхні учні Н.Клименко та О.Пономарів.

Про принципи відбору текстів до «Антології новогрецької літератури в українських перекладах» розповіла одна з її упорядників С.Перепльотчикова. Вона звернула увагу на необхідності представлення українському читачеві найбільш сучасних та актуальних грецьких авторів, що сприятиме культурному діалогу та розумінню Греції українцями, тоді як наявність багатьох лакун схиляє перекладачів до вибору класичних текстів.

А.Савенко та С.Парадисопулос подискутували щодо актуальності висвітлення грецькими літераторами таких тем, як громадянські конфлікти, множинність ідентичностей, суспільна ізоляція та культурна глухота, проблема біженців в умовах війни, а також територіальних суперечок, іредентизму тощо. Видається слушним вести розмову про грецькомовну літературу, адже твори багатьох грекокіпрських авторів можуть бути цікавими українському читачеві, наприклад, трилогія К.Сотиріу, яка на запрошення одеської філії Фонду стала учасницею Книжкового Арсеналу (https://chytomo.com/hirkyj-kraj-konstandii-sotyriu-zhinocha-versiia-vijny-j-okupatsii-kipru/ ).

 

Переглянути розмову (грецькою мовою) можна за посиланням:

https://www.youtube.com/watch?v=MLecJsAcqjI&feature=share&fbclid=IwAR3XEy0P1qkBk9g39gLyYvG6OjILX4avrEA1Es8fZsG15FWz7hc5DnjXr7Q 

«АПОСТОЛ ПРАВДИ І НАУКИ» 

Цими словами геніального Кобзаря названо радіофільм із серії «Світочі епохи». Його присвячено 180-й річниці Михайла Драгоманова, а створено для українського радіоканалу «Культура» з наступною трансляцією на Першому національному. Директор Центру літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка професор Михайло Наєнко взяв участь у цьому радіофільмі як літературознавець, дослідник історії і теорії української літератури.

Авторка і режисер проекту – заслужена журналістка України Неля Даниленко. Вона повела своїх слухачів шляхами життя і наукової творчості одного з найвидатніших випускників Київського університету, його викладача, а потім – вигнанця з України як неблагонадійного і політично небезпечного для імперської влади в Україні другої половини ХІХ століття. В радіофільмі взяли участь відомі дослідники наукової спадщини вченого, історики та філософи, а також актори українських театрів і радіожурналісти. Роль Михайла Драгоманова блискуче виконав народний артист України, провідний актор Київського академічного театру імені Івана Франка Василь Мазур. Чимало інших акторів відтворили радіозасобами постаті письменників Івана Франка, Олени Пчілки й Лесі Українки, історика Володимира Антоновича, багатьох педагогів та адміністраторів Київського й деяких університетів європейських країн. В них Михайло Драгоманов працював як професор історії та філології, організовував, зокрема,  різні видавничі проекти, завдяки яким світ дізнавався більше про українську націю, про творчість українських письменників, а також про політичні рухи в Україні, яка перебувала в часи Драгоманова в колоніальній залежності від двох імперій –  Російської та Австро-Угорської.

Професор Михайло Наєнко в трьох частинах радіофільму з’являвся кілька разів і розповів про Михайла Драгоманова як визначного дослідника фольклору, української та світової літератури, а також – педагога, котрий мав значний вплив на формування багатьох діячів української культури. Вершиною серед них постала Леся Українка, яка своєму генієві завдячує насамперед своєму дядькові по материнській лінії Михайлу Драгоманову.

На фольклор Михайло Драгоманов дивився не як на духовне надбання окремого етносу, а як на явище світового масштабу, як на народну творчість, котра взаємоперетиналась і витворювала загальнолюдське прагнення до творення професійного мистецтва (праці «Історичні пісні малоруського народу» - у співавторстві з В. Антоновичем; «Нові українські пісні про громадські справи», «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданях» та ін.). В Україні  найбільш очевидна реалізація феномена зв’язків народної і професійної творчості виявилася у формуванні таланту Тараса Шевченка. Дехто пробував розглядати його і як предтечу соціалізму, але Драгоманов схарактеризував цю думку як фальсифікацію і показав цілковиті зв’язки Шевченка з суто народними джерелами творчості (статті «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Шевченко в чужій хаті його імені» та ін.). На ряд інших літературних явищ української літератури Драгоманов висловив свої погляди в дискусії з Борисом Грінченком («Листи на наддніпрянську Україну» і «Листи з України наддніпрянської»). Ця дискусія виявила і ряд суперечливих поглядів Михайла Драгоманова, якими пізніше (та власне й сьогодні) дехто пробує відверто спекулювати, вбачаючи в них ледве чи не антиукраїнські мотиви вченого. Причиною нерідко постає дискусійний погляд Драгоманова на так званий федералізм у побудові української державності. Найбільше йому докоряв за це Дмитро Донцов («Шевченко і Драгоманов»), не беручи до уваги складність української історії в часи Драгоманова та літературну ситуацію в Україні останньої чверті ХІХ століття. Драгоманов був людиною своєї епохи і  стояв на позиції, яку висловив ще студентом Університету Святого Володимира над труною Тараса Шевченка. Виступаючи під час  перепоховання Кобзаря у травні 1861 року, він сказав: «Кожен, хто стає на службу уярмленого народу, свідомо надіває терновий вінець».

Радіофільм «Апостол правди і науки» повністю транслювався на радіо «Культура», а продовжує транслюватися на каналі «UA.Перший». Остання частина фільму звучатиме 28 листопада о 22 годині 10 хвилин.

Меморіальні Дошки Михайлу Драгоманову встановлені на головному корпусі Київського університету, на будинку в Софії (Болгарія), де жив учений, та на Полтавщині, де він народився.


За матеріалами Центру літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка

 


Презентація книжки Володимира Діброви «Свіжим оком: Шевченко для сучасного читача»

 25 листопада 2021 року відбулася зустріч студентів та викладачів Шевченкового університету із письменником, літературознавцем, перекладачем, випускником КНУ імені Тараса Шевченка, викладачем Гарвардського університету Володимиром Дібровою з нагоди виходу його нової книги «Свіжим оком: Шевченко для сучасного читача». Книга видана у видавництві «Білка», ілюсторована чудовою художницею Марією Кінович. Видання уже ввійшло до Довгого списку Книга Року BBC-2021 («есеїстика») та Довгого списку номінантів на здобуття премії імені Юрія Шевельова-2021.

Праця складається із 10 есеїв, кожен з яких присвячений котромусь із відомих творів Шевченка. Це неупереджений погляд на феномен українського генія - не про Кобзаря-кумира-тугу-й-кріпацтво, а про Шевченка –  вразливого, бунтівного, замисленого й рідного.

 Вона дає відповіді на запитання: «Що спонукає нас читати Тараса Шевченка?» та «Чому його твори, написані майже 200 років тому, і досі мають такий потужний вплив?».

Зазирнути за лаштунки творення книги допомогли засновниця та директорка видавництва «Білка» Ірина Білоцерковська, а також співзасновниці громадської організації «Нова українська академічна спільнота», літературознавиці, представниці Києво-Могилянської Академії Ольга Полюхович та  Марія Шувалова.

Зустріч змодерована директором Всеукраїнського навчально-наукового центру шевченкознавства Богданою Сахно, організована та проведена за підтримки кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості.

«Стус – не проєкт, це доля» 

22 листопада викладачі та студенти спеціальності «Літературна творчість» мали дистанційну зустріч із виконавцями камерної медитативної опери «Стус: Перехожий» – Софією Баскаковою, Ігорем Димовим та Володимиром Руденком. Молоді митці наразі перебувають у Німеччині, тому можливість для розмови справді важко переоцінити.

Обговорення почалося з декламації паном Ігорем Стусового перекладу Рільке, що задало тон розмови і вкотре нагадало про блискучий поетичний хист українського письменника. «Чому саме Стус?»  ̶  лунало у думках кожного. Вичерпну відповідь дала пані Софія: «В Україні є два великих письменника  ̶  Шевченко і Стус». До речі, як зізналися митці, поезія Тараса Шевченка є потенційним предметом подальших творчих реалізацій групи. Тому можемо сподіватися на нову інтерпретацію Слова Кобзаря.

На зустрічі учасники поділилися ексклюзивною історією створення поезоопери «Стус: Перехожий». Усе почалося у стінах творчого простору «Дах». Потенціал перформансу початково не розглядали як повноцінний проєкт, та і зараз тріо не любить послуговуватися цим словом на позначення своєї експериментальної роботи: «Стус не проект, це дорога, це доля». Ідейним настановником проєкту є драматург Клім, який безпосередньо обирав твори Стуса, що входять до опери, і відкрив завісу прихованих сенсів віршів письменника творчому колективу. Назву митці придумували спільними зусиллями, але останнє слово було за Клімом. Саме він здійснив розбір текстів та пробудував акценти опери.

Пан Володимир, котрий є композитором проєкту, поділився особливостями трансформації поетичного слова в музику, що має свій «ритм і мантру», розповів про те, як шукали звучання, як прислуховувались до кожної ноти, адже «музика – це звук душі». Завдання мелодії було передати кожне слово певним тоном так, щоб це злилося у єдину сенсотворчу суміш, мантру – як її означують самі учасники колективу. Гармонійне поєднання трьох голосів виконавців – високого, середнього та низького – у взаємодії з контрабасом та піаніно змогли повністю передати щемливу палітру почуттів поезії Василя Стуса.

Студенти мали змогу висловити свої відгуки про попередньо переглянутий відеоматеріал опери та поставити питання творчому колективу, аби краще збагнути, як болючі вірші Стуса змогли трансформуватися у єдиний театрально-музичний простір «Стус: Перехожий». Учасники проєкту також поділилися своїми задумами і великою мрією: «Ми хочемо поїхати на прифронтову лінію і розпочати вчити з солдатами та загалом із людьми зі Сходу україномовні народні пісні». Отож, зичимо групі наснаги втілити все заплановане і з нетерпінням чекаємо на нові творчі звершення.


Юлія Турська, студентка 4 курсу спеціальності «літературна творчість»


Літні стажування в Греції: можливості та перспективи 

22 листопада студенти-неоелліністи поділилися своїми враженнями та міркуваннями щодо літніх освітніх та волонтерських програм у Греції. Одним з напрямків діяльності Центру елліністичних студій та грецької культури імені Андрія Білецького є організація програм наукового та освітнього стажування студентів нашого університету в грецькомовних країнах. Планування програм відбувається спільно з посольством Греції в Україні, партнерськими університетами, волонтерськими та благочинними організаціями, меріями міст тощо. Студенти-неоелліністи отримують унікальну можливість спілкування в грецькомовному середовищі, знайомства з соціокультурною специфікою певного регіону, але одночасно є посланцями української культури, які знайомлять греків зі світоглядом та цінностями українців.

Цьогоріч студенти-неоелліністи побували на програмах мовного стажування Інституту балканських студій ΙΜΧΑ та «ΙΑΣΩΝΑΣ» (м. Салоніки), волонтерських проєктах молодіжної некомерційної організації AIESEC, а саме – агротуристичній ініціативі «Μια φορά κι έναν καιρό» (м.Авлон, Аттика) та InfinityGreece (м. Салоніки), яка спеціалізується в сфері розвитку цифрових медіа та комунікації.

 

Дарія Гайсина, 4 курс

«Програма «Ясон» – це чудова можливість для кожного поринути у прекрасний світ грецької мови. Не дивлячись на те, що тривала ця програма усього лише місяць, вона дала мені дуже багато. Завдяки ній я познайомилася із професійними викладачами, з якими й досі підтримую контакти та звертаюся за порадою. Там я зустріла багато цікавих та талановитих студентів, які горіли бажанням вивчати грецьку мову і тим самим ще більше розпалювали моє бажання навчатися. Усі ми були такими різними, усі ми приїхали із різних куточків світу об’єднані любов’ю до Греції. На заняттях ми багато розмовляли й обмінювалися своїм міжкультурним досвідом. Програма показала мені, що грецька мова є це не лише граматикою та правописом, це й багата культура та історія, це комунікація із прекрасними людьми і це постійне відкриття нового.»

 

Анастасія Дорофєєва, 4 курс:

«Волонтерство у Греції стало найкращим рішенням у моєму житті. Перед тим як їхати на програму, мені було страшно через те, що доведеться самій на півтора місяці поїхати в чужу країну, спілкуватися з невідомими людьми, виконувати фахові завдання в маловідомій мені сфері, орієнтуватися у незнайомих місцях та вирішувати свої проблеми самостійно.

Однак за ці півтора місяці я змогла відчути себе справжньою грекинею. Я користувалася громадським транспортом, купувала продукти у місцевих супермаркетах, відвідувала "нетуристичні" таверни, про які відомо лише місцевим. Я завела багато друзів-греків за цей час і деякі з них, я впевнена, будуть у моєму житті ще багато часу, адже греки виявилися дуже добрими, відкритими, турботливими та веселими людьми!

Звичайно, тепер я набагато краще розумію греків, їх культуру і поведінку, і звичайно мову. Практики у мене було багато, особливо сленгової та молодіжної. Коли греки дізнавалися, що я вивчаю новогрецьку, вони самі заохочували мене спілкуватися цією мовою, розказували якісь цікаві речі про мову та про їх життя, які ти не дізнаєшся із книжок. Тому я раджу всім… take a risk та робіть своє життя кращим!»

 

Анастасія Пашко, 4 курс:

«Волонтерській проект в Греції подарував мені неймовірну кількість різних емоцій. Побувати в країні, мову якої ти вивчаєш, це – чудовий досвід, адже ти маєш можливість повністю поринути в культуру, подивитися архітектуру і поспілкуватися з людьми. Моя поїздка в Грецію допомогла мені покращити розуміння грецької мови через спілкування з носіями та комунікативні навички. Також я переконалася, що мій вибір мови в уніерситеті був правильний, адже культура і люди Греції виявилися дуже близькими мені по духу.»


Анастасія Череда:

«Програма IMXA дала мені неймовірний поштовх у вивченні новогрецької мови та натхнення на весь подальший навчальний рік. Це одна з найкращих програм вивчення новогрецької мови. Хоч курс і проходив цього року у форматі εξ αποστάσεως (дистанційно), це абсолютно не вплинуло на якість знань, які я отримала. Новогрецька захоплює, я пересвідчилась в цьому на всі 100%! Адже це не лише про мову, а й про спілкування, нові знайомства і неймовірні можливості. Усім раджу хапатися за них обома руками, коли з’явиться нагода, не проґавте свій шанс наступного року!»


Відео з розмовою можна переглянути тут: https://www.facebook.com/watch/?v=563131424783483&ref=sharing


ЗУСТРІЧ ІЗ ГАЛИНОЮ ТКАЧУК, ПИСЬМЕННИЦЕЮ, ЛІТЕРАТУРОЗНАВИЦЕЮ, РЕДАКТОРКОЮ І БЛОГЕРКОЮ

22 листопада студенти Інституту філології зустрілися онлайн із сучасною українською дитячою письменницею Галиною Ткачук. Вона має неабиякі здобутки в письменницькому середовищі: літературознавиця, редакторка, учасниця багатьох мистецьких акцій та проєктів, переможниця літературних конкурсів…

Гостя зосередила увагу на промоції читання, виділила основні підходи: перший назвала “олдскульним”, колись так і почався її письменницький шлях. Здобувши перемогу у конкурсі “Гранослов” дебютувала зі збіркою поезії “Біле благо”, згодом стала редакторкою журналу “Однокласник”. Університетські роки неабияк вплинули на письменницю, вона вливалася до літературного середовища та творила своє. Пані Галина ставила собі дуже важливі питання: “Який мій жанр, важливі для мене теми, улюблені автори, однодумці... Хто мої читачі і як я бачу своїх читачів?”

Саме завдяки такому підходу, твори письменниці чітко впізнавані та цікаві для аудиторії. Її “Книжка про сміття”, написана в рамках благодійного проєкту за участі підлітків, одразу сколихнула громадськість, викликала ажіотаж. Пані Галина за такий успіх дякує фокус-групі – тим самим підліткам, що брали участь у створенні книжки. Після цієї історії слідувала влучна порада для авторів-початківців: “Часто у суспільстві є змінотворчі ідеї, але немає того, хто б подав це літературно. Вам потрібно лише помітити це”. Загалом, письменницю часто надихають реальні ситуації, історії дітей та підлітків (вона все ж обрала нішу дитячої літератури). Так і виникла дитяча книга року ВВС 2016 – “13 історій у темряві”. Авторка розповіла, що подивована вибором суддів, проте неймовірно щаслива, що її переосмислення дитячих історій, особливостей синтаксису, знайшло відгук у суспільстві.

Розповіла письменниця, а тепер і ютуб-блогерка, про “цифровий” підхід до промоції. Стрімкий перехід на онлайн-життя нарешті переконав пані Галину в необхідності розвитку особистих сторінок. Зараз вона публікує лекції та різноманітні відео про літературу на своєму ютуб-каналі “Зелена Білка”. Початківцям теж радить активно вести блог, записувати подкасти, публікувати уривки творів… Незважаючи на розвиток онлайн-сфери, 2020 рік став першим для письменниці, коли не вийшло жодної книжки. Проте ми сподіваємося, що це – затишшя перед бурею і Галина Ткачук ще вразить нас новими творами.

 

Олександра Стельмах,

студентка ІІІ курсу спеціальності «літературна творчість»




"РІДНУ ЗЕМЛЮ МАЄ ПІД СОБОЮ..."

Центр літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка взяв участь у врочистому онлайн-відзначенні 85-річчя поета-шістдесятника, кіноактора і режисера, Шевченківського лауреата Миколи Вінграновського. Захід відбувся  у Центрально-українському педагогічному університеті імені Володимира Винниченка (місто Кропивницький). Всім добре відомо, що роль Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ» зіграв у 1961 році Микола Вінграновський. Що наступного, 1962 року, він був автором збірки віршів «Атомні прелюди», якою, поряд зі збірками випускників Київського університету Івана Драча «Сонячник» та Василя Симоненка «Тиша і грім» починалося в Україні поетичне шістдесятництво. А випускники-філологи Київського університету 90-х років, мабуть,  пам’ятають хвилюючу зустріч з Миколою Вінграновським у гуманітарному корпусі Київського університету і його прем’єрне читання на тій зустрічі вірша про тривоги в Україні за життя українського слова:

Це слово людської надії,

Це слово крізь хрести і прах,

Крізь пил віків, усе в сльозах,

Пробилось, вижило, зоріє,

Горить у мене на устах!...  

"Літературна Україна" 13 листопада ц. р. опублікувала повну версію студії-спогаду про Вінграновського директора Центру літературної творчості Михайла Наєнка, яка скорочено прозвучала на згаданому заході в Центрально-українському педуніверситеті (“Рідну землю має під собою”). Модерував на заході завідувач літературної кафедри університету професор Клочек Григорій Дмитрович. Крім його вступного слова, на цьому заході були запропоновані також слова-спогади про автора "Атомних прелюдів" кінознавця Сергія Тримбача, поета Анатолія Качана, поетового земляка з Миколаєва – директора Інституту підвищення кваліфікації освітян та цілого грона залюблених у поезію студентів – членів літературного клубу університету. Третьокурсник Максим Бричка – призер цьогорічного конкурсу «Жива троянда», який щорічно проводить наша Літературна студія імені Максима Рильського, виголосив аналітичний роздум про творчість Вінграновського і прочитав щемливий його вірш "Цю жінку я люблю". Інші студенти читали або поезії Вінграновського, або власні вірші. Мотиви їх торкалися "вічних тем" любові і громадянських переконань, а самі читці інколи підносилися в своїх почуттях до "голлівудського" рівня. Україна – невичерпна скарбниця талантів і шанувальників творчості своїх письменників. Поет-шістдесятник Микола Вінграновський – учень славетного Олександра Довженка – один із діамантів у їхньому вінку. Заголовок студії-спогаду в “Літературній Україні” взято з вірша Миколи Вінграновського “Тополя”, який поет присвятив Олександру Довженку і який професор Михайло Наєнко згадав на онлайн-відзначенні 85-річчя  автора “Атомних прелюдів”:

Коли засне, немов дитя шалене,

Глибоке місто неспокійним сном,

Вона приходить здалеку до мене

І шелестить до мене під вікном.

 

Щоб повертався я на Україну

Плугами чорнокрилими орать,

І тополята в полі поливать,

І поливати землю тополину…

 

Бо йдуть літа буремною ходою,

Різнити важко пустоцвіт од цвіту.

І той любов’ю повниться до світу,

Хто рідну землю має під собою…

Відзначення річниці Миколи Вінграновського у Кропивницькому педуніверситеті – один із  прикладів міжуніверситетської співпраці в Україні.

 

За матеріалами Центру літературної творчості ННІФ КНУ імені

 Тараса Шевченка



Анатолій Дністровий про свій творчий шлях

та поради для літературних пташенят

10 листопада 2021 року  для студентів освітньої програми «Літературна творчість, українська мова і література та англійська мова», у рамках курсу «Вступ до спеціальності», відбулася zoom-зустріч із письменником, художником, науковцем, членом українського ПЕН Анатолієм Дністровим, яку модерувала професорка Мар'яна Шаповал.

Анатолій Дністровий відомий передусім молодіжною трилогією романів («Місто уповільненої дії» (2003, 2021), «Пацики» (2005, 2011, 2020), «Тибет на восьмому поверсі»), поетичними збірками та філософськими працями. А ще він веде  ютуб-канал, де у влогах вільно ділиться думками про літературу, творчість, філософію, мандрівки. Там, до речі, можна ближче ознайомитися з темами, які пан Анатолій обговорював зі студентами на онлайн-зустрічі. Майбутні філологи мали змогу послухати розповіді митця про різні аспекти творчої роботи, його поради, почути відповіді на поставлені запитання.

Отож, найперша думка пана Анатолія стосовно творчої діяльності така: роби те, що відчуваєш. Митець зазначає: необхідно звертати увагу на свої «дрібні бажання», хоч, на жаль, люди зазвичай цим нехтують. Як приклад, письменник наводить власне захоплення стріт-фотографією, рибальством, велосипедними мандрівками.

       Розповідаючи про студентські роки, про юність у легендарні 90-ті, на які припав початок творчого становлення письменника та його оточення, Анатолій Дністровий виокремлює головні аспекти, що впливають на формування творчої особистості. Насамперед, письменник має бути ближчим до природи, уміти ловити моменти життя, бо потім, як зауважує гість: « …усе це ляже в текст». Також пан Анатолій згадав атмосферу літературних студій, які він часто відвідував у Ніжині, де навчався, і зробив висновок, що для письменника дуже важливим є коло однодумців. «Потрібно мати осередок людей, що зацікавлені в тому ж, що й ти…», – каже А. Дністровий. Ще один із важливих секретів письменницького ремесла – багато читати. Гість наголошує, що необхідно поповнювати базу знань, тренувати уяву, невпинно розширювати свій світогляд.

      Анатолій Дністровий висловив свою думку щодо того, скільки в тексті має бути матеріалу з життя автора, а скільки вигадки, фантазії. У розмові не оминули й теми жанрової та авторської прози, виходу за межі мовних норм. Студенти почули відповіді на свої запитання, що стосувалися творчої кризи, списку книжок, обов’язкових для читання.

    Загалом, зустріч пройшла невимушено й пізнавально. «Якщо я буду говорити про складні речі, усі позасинають», – жартує А. Дністровий. Насамкінець гість наголосив: «Головне – пам’ятати, що процес письма має приносити більше задоволення, ніж результат, бо ж творчість – це фантастичні відчуття!». 

 

Софія Денисюк,

студентка 1-го курсу освітньої бакалаврської програми "Літературна творчість, українська мова і література та англійська мова"

Письменниця, художниця, галеристка –

про різні іпостасі творчої особистості в розмові з Христиною Лукащук

10 листопада 2021 року в межах предмету «література і ринок» відбулася розмова студентів спеціальності «літературна творчість» та спеціальності «україністика» із знаною українською письменницею, художницю та галеристкою Христиною Лукащук, що останній час мешкає у Великій Британії. Насамперед студентам і викладачам цікаво було почути, як можна поєднувати різні мистецькі практики в межах одного дискурсу (пані Христина видала книжки, текст й малюнки в яких належать саме їй) і що є більш принциповим у роботі над майбутнім виданням. Загалом хотілося, щоб гостя поділилася етапами свого професійного становлення, адже в українській літературі небагато таких прикладів, коли автор чи авторка були б воднораз і письменниками, й ілюстраторами, і виробили б свій упізнаваний стиль художньої обкладинки й ілюстрації.

«Я закінчила Львівський державний коледж декоративного й ужиткового мистецтва імені Івана Труша, відділ кераміки, тобто дотичність до мистецтва в мене безумовно є. Власне, професійної освіти як ілюстраторка, чи навіть вужче книжкова ілюстраторка, я не отримала. Але я не розділяю людей за професійними профілями, для мене культурна людина – багатогранна,» – пані Христина розказала про власну фахову підготовку в царині образотворчого мистецтва, водночас завваживши, що любов до читання їй прищепили з ранніх років у родині. Відтак два прояви її таланту – малювання і писання – розвивалися одночасно й паралельно, що на думку пані Христини є нормально. У різні моменти творчої біографії мисткині котрийсь із талантів виходив на передній план. Так, непроминальний і для письменниці особисто, і для українського суспільства зокрема текст «Казка про Майдан» вийшов 2014 року до Львівського Форуму у видавництві «ВСЛ». У цьому виданні, розрахованому на молодшу й середню дитячі аудиторії, йшлося про драматичні події 2013-2014 рр. у нашій країні. Оповідь, що розгорталася у формі казкового дискурсу, була доповнена ілюстраціями пані Христини, у яких органічно поєднувалися риси, притаманні народному мистецтву, з оригінальним художнім баченням самої авторки. Книжка була закуплена для української діаспори, за рік вийшла у Франції, у перекладі французькою мовою. Сьогодні це одне з найбільш прикметних видань, приурочених сумним подіям зими 2014 року, які виходили друком в Україні для дитячої аудиторії. Таке ж унікальне поєднання авторських тексту й ілюстрацій становить і книжка «Таємничий обід», що побачила світ за рік у видавництві «ВСЛ». Окрім того, пані Христині належить і серія унікальних артбуків – «Микола Лемик» і «Михайло Сорока», за які авторка посіла ІІІ місце Запорізької книжкової толоки (2018 рік) у номінації «Мистецька література». Обидва артбуки присвячені вшануванню пам’яті чільних постатей визвольної боротьби. Окрім ілюстрацій до власних текстів, у творчому доробку гості чудово проілюстровані книжки для дітей інших українських письменників: «Таке цікаве життя» Іри Цілик, «Сова, яка хотіла стати жайворонком» Галини Вдовиченко (видання перемогло в номінації «Ілюстрована книжка року» від «Топ БараБуки»), «Зайчикове щастя» Лариси Ніцой.

«Я вважаю, мистецтво не повинно себе продавати. Завжди шукаю розумний компроміс між замовленням на оформлення книжки і моїм власним художнім баченням. Вважаю, що мистецтво книжкової ілюстрації, обкладинки, що презентує видання, не має перетворитися на обслуговування читацького попиту, а повинно тримати високу культурну планку і підтягувати до неї читачів», – насамкінець завважила Христина Лукащук. Трохи більше години спілкування забракло для всіх питань і відповідей, бо формат академічної лекції виявився замалим для того, що хотіла переповісти студентам гостя. Тож закономірно виникає припущення, що ця зустріч не остання і спілкування поновиться в майбутньому.

 

Тетяна Белімова

«ІСТОРІЯ ЗІ СМАКОМ» – ПРОЄКТ ПРО УКРАЇНСЬКЕ БАРОКО, ШЛЯХТУ Й ДИВОВИЖНІ ВБРАННЯ, А ТАКОЖ ПРО ТЕ, ЧОМУ ТАК ВАЖЛИВО ЗНАТИ Й ПАМ’ЯТАТИ ВЛАСНЕ МИНУЛЕ

8 листопада 2021 року в рамках предмету «Літературні проєкти: кураторство» відбулася зустріч студентів спеціальності «літературна творчість» із Ганною Гроженко, відомою українською письменницею, журналісткою, авторкою телепроєкту «Історія зі смаком». Пані Ганна люб’язно погодилася розказати про власний доробок, пов’язаний із художнім утіленням української історії в гостросюжетних романах і їх візуальною адаптацією (серіали і ряд освітніх програм). Ганна Гороженко – авторка п’яти романів, кожен із яких присвячений постаті знаної українки-русинки, що лишила слід в нашій історії, а іноді навіть і суттєво вплинула на її хід («Воля Ізабелли», «Лицарка Корони», «У вогні плавильника. Срібло» та ін.)

«У зв’язку зі своєю професійною діяльністю я мешкала у Великій Британії впродовж п’яти років. Тоді ж я завважила непідробний інтерес суспільства до своєї історії. Я спілкувалася з письменниками, культурологами, музейними працівниками, кожен із яких уносив свою посильну працю в розбудову території пам’яті, яка, безумовно, є підвалиною існування кожної нації. Коли я повернулася в Україну, вирішила зробити щось схоже», - пані Ганна окреслила ідею власних творчих проєктів, те, як вони, власне, зародилися. Письменниця також зауважила, що спеціально не шукала команду, а ніби «обростала» нею. Згідно її задуму, треба було не просто описати ті чи ті події, у яких брали участь її героїні, а й з точністю відтворити їхнє вбрання, зачіски – до найдрібніших елементів гардеробу, тож виникла потреба комунікувати з істориками, знавцями й дослідниками різних епох, зосібна, костюму, реконструкторами тощо. Пізніше ці люди й утворили своєрідну команду – ядро всіх проєктів.

«Мені завжди хотілося розказати українцям про них самих в історичній перспективі, водночас, перевести погляд із традиційних патернів, пов’язаних із козаками і селянами, на міщан, шляхтичів, заможних магнатів, котрі також позиціонували себе як українці-русини, протиставлячи власну національну ідентичність полякам і росіянам. Загалом ми застрягли в ХІХ столітті, тоді як історії попередніх віків майже не знаємо». Унаслідок співпраці з істориками й покладаючись на власний досвід роботи на телебаченні, пані Ганна організувала зйомки невеличких відеороликів про знаних шляхтичів, маловідомих широкому загалу. Утім, це не мало успіху. Набагато успішнішим був буктрелер, знятий до нового історичного роману пані Ганни – «У вогні плавильника. Срібло». І зрештою виникла ідея грандіозного проєкту «Історія зі смаком». Ідеться про документальний серіал, присвячений моді, танцям, звичаям, балам і загалом світському життю, прикметному для України – із часової відставні в 250 років. Співавторкою цього проєкту стала історикиня й реставраторка Людмила Сівцева-Клімук. Головне ж завдання, яке ставили перед собою пані Ганна та пані Людмила, полягало у популяризації епохи Бароко в її українському вимірі. «Покажу вам «кораблик» - унікальний жіночий головний убір, що носили українські шляхтянки. Ніде більше ви нічого схожого не побачите», – Ганна Гороженко під час ефіру кілька разів демонструвала студентами відео та фотоконтент, пов’язані із її історичними пошуками, ділилася секретами й планами. Досвід пані Ганни надихає й захоплює, принаджує до власних «розкопок» історичного минулого. Радує, що в сучасній Україні є такі сподвижниці, що фактично на власному ентузіазмі здійснюють популяризацію давнини і розказують українцям про них самих – цікаво й зі смаком.

Сподіваємося, що незабаром історико-документальний серіал Ганни Гороженко й Людмили Сівцевої-Клімук вийде на широкому екрані, й відтак буде нагода для нової зустрічі.

 

Тетяна Белімова



Про самвидав, Швецію та лавандовий джем:

несподівана Світлана Вертола

«Повість занадто динамічна та суха». І навіть після таких слів молода письменниця Світлана Вертола не зневірилась, а продовжила писати та надихати. У своїй творчості, щирій і сучасній, вона йде вперед: має купу планів щодо майбутнього розвитку української літератури.

А починалося все зі студентських років: тоді, ще на другому курсі, письменниця започаткувала конкурс «Твоя поетична листівка». Дівчина просто поставила собі запитання: «А що, як видати картки з віршами?» І хто ж міг подумати, що така ідея «вибухне», пронесеться університетом, залишиться яко традиція тепер на довгі роки. І на цьому пані Свтілана точно не збиралася зупинятися. А взяла участь у конкурсі «13-ий клас», отримала досвід написання жахів та пішла далі.

Відтак дебютний твір Світлани Вертоли у збірці «Очі з чорного дзеркала» побачив світ у 2021 році у видавництві "Академія".  Підліткові жахастики, що привернули увагу навіть старшого покоління.

А там і перша співпраця з посольством Швеції, яке зацікавилось ідеєю авторки: створення брошури перекладів на шведську мову. Так і деякі студенти спеціальности «Шведська мова та література» отримали можливість друкуватися.

У 2020 році Світлана Вертола виграла грант на видання книжки «Сусіди: стіни чують усе». І це справді етапний момент у творчості письменниці, адже публікація з’являється саме в «замкнені» роки карантину: домашнє насильство, клаустрофобічний простір і люди сам на сам зі своїми проблемами. «Сусіди» відбивають, як дзеркало, божевілля нашої з вами епохи.

Зараз же пані Світлана думає над виданням повісті та ідеєю створення книжкових боксів із лавандовим джемом та ще купою затишних приємностей, які потішать на Різдво родину та друзів.

Письменниця вивела власну формулу, якої багатьом із нас слід навчитися:

«Не треба соромитися хвалити себе»

 

У загальному водовирі згаданих книжок, творчих планів, Світлана Вертола «горить» своєю справою й ні на мить не збирається зупинятися. Авторка натхненна, по вінця повна ідеями, і ми щиро бажаємо втілити їх у життя.

 

 

Валерія Олійник,

Студентка 3 курсу спеціальності «літературна творчість»

Результати мовно-літературного конкурсу

3 листопада відбувся І відбірковий тур ХІІ Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка, що традиційно розпочинає  відзначення Дня української писемності та мови. У зв’язку з карантинними обмеженнями, пов’язаними з COVID-19, конкурс проведено в онлайн-форматі в системі Googgle Classroom. Зголосилися змагатися понад 60 учасників із різних структурних підрозділів нашого університету: бакалаври, магістри й аспіранти різних освітніх програм Навчально-наукового інституту філології та інших факультетів й інститутів. Усі роботи були зашифровані для максимальної об’єктивності результатів.

Учасники виконували творчі завдання, як от написання різностильових текстів, пов’язаних із життям і творчістю Тараса Шевченка,  осмисленням величі  Шевченка у світовій культурній спадщині, аналізом нових прочитань Шевченка в реаліях ХХІ століття та ін.

Усі члени журі відзначили креативний підхід учасників до інтерпретації творчості Шевченка, цікавий аналіз  Шевченкового слова, мовну майстерність та загальну ерудицію конкурсантів.

Журі визначило дві групи призерів:

А. Серед філологів:

І місце – Марія Ставісюк (ОП «Літературна творчість, українська мова і література та англійська мова»)

 ІІ місце –

Каріна Стоянова (ОП «Українська мова і література, західноєвропейська мова»),

Надія Кислякова (ОП «Українська мова і література, західноєвропейська мова»),

Ольга Дерман (ОП «Українська і англійська мови: переклад та редагування»)

 ІІІ місце –

Ольга Бучек (ОП «Німецька філологія та переклад, англійська мова»),

Ангеліна Олійник (ОП «Українська мова і література, західноєвропейська мова»),

Дарія Щука (ОП «Німецька філологія та переклад, англійська мова»)

 

Б. Серед студентів інших спеціальностей:

І місце – Діана Ожерельєва (історичний факультет)

ІІ місце – Катерина Лобанова (філософський факультет)

ІІІ місце – Дарія Зінчук (Військовий інститут) 

Переможці представлятимуть Київський національний університет імені Тараса Шевченка на наступних етапах конкурсу.

 ВІТАЄМО ПЕРЕМОЖЦІВ та дякуємо за участь у творчому конкурсі!


СТУДЕНТ, ПРОФЕСОР, АКАДЕМІК СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ

У жовтні ц. р. йому б виповнилося 145. Навчання в Київському університеті він  завершив у 1901-му, професором літературної кафедри університету був у 20-х рр. ХХ ст. за сумісництвом, бо основну роботу мав у Всеукраїнській академії наук: у 1919-му обраний академіком, а  протягом 1923-1929-го років працював у ній віце-президентом.

З родовим прізвищем «Охріменко», яке імперські чиновники переінакшили на російський лад ще його дідові, він став одним із найвідоміших істориків української літератури в ХХ столітті. Його «Історія українського письменства» тільки за життя вченого виходила чотири рази. Загалом у його літературознавчому і журналістському  доробку понад 3000 публікацій. Це друге місце після Івана Франка, кількість публікацій якого досі не піддається остаточному обчисленню. Серед студій Сергія Єфремова – літературні портрети Тараса Шевченка, Марка Вовчка, І. Карпенка-Карого, Івана Франка та ін. Після арешту в 1929 р. і знищення його за сфабрикованою справою СВУ (Спілка Визволення України) «Історія українського письменства» перевидавалася тільки в українській діаспорі, а на материковій Україні підготовлено її видання лиш за часів української незалежності (ВЦ «Феміна», пізніше – «Академія», 1996. Фахове редагування і передмова Михайла Наєнка).

Центр літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка долучився до урочистого відзначення 145-ї річниці від дня народження вченого, яке відбувалося на його «малій батьківщині» – в селищі міського типу Катеринополі, що донедавна було районним центром, та в селі Пальчику, де народився Сергій Олександрович.

У сесійній залі Катеринопільської ОТГ, в якій проходили заходи, з вітальним словом виступив  селищний голова Володимир Коваленко. Він  відмітив, що постать Сергія Єфремова є однією з тих, хто прославив не лише рідне село, наш край, а й усю Україну. Нам є з кого брати приклад, як треба любити свою Батьківщину, боротися за неї та розбудовувати її. .

 Працівники публічної бібліотеки Катеринопільської селищної громади підготували та показали цікаву презентацію життєвого шляху Сергія Єфремова. Слідкуючи за його життєвою історією (а був він  літературним критиком, істориком літератури, публіцистом, одним із творців української журналістики, заступником голови і міністром із справ національних в уряді Укрвїнської Народної Республіки,1917-1918) постала щира та віддана любов до України, якою він жив і прославляв її у своїх працях.

Пам'ять про видатного земляка та його вклад в історію України має жити у віках. Саме це у своєму виступі відмітила одна із гостей заходу, відома майстриня з петриківського розпису Галина Снігур. Вона передала учасникам зібрання вітання від уманської дослідниці родоводу Єфремових-Охріменків Ніни Михайлової, передала в місцеву бібліотеку її книгу «Повернення одухотворених» та підкреслила, що всім нам необхідно жити і творити нині в тому дусі, що є суттєвим у формуванні духовності нової української нації.

   Цікавими фактами із життя Сергія Єфремова поділився вчитель історії Катеринопільського ЗЗСО № 2 Василь Коваленко. Вітальний лист учасникам заходу надійшов від Олександра Лисенка – завідувача відділу історії України періоду Другої Світової війни НАН України, доктора історичних наук, професора, члена правління Національної спілки краєзнавців України. Популяризація спадщини неординарної особистості Сергія Єфремова зібрала в залі чимало учнівської молоді. Від їх імені виступив Назар Войтанович, учень Катеринопільського ЗЗСО № 2, який поділився своїми враженнями від життєвого і творчого шляху Сергія Єфремова та запевнив, що саме такі видатні земляки, як він є гордістю для нащадків Катеринопільщини та прикладом волелюбності українського народу.

 Заходи, приурочені 145-річниці від Дня народження Сергія Єфремова, проходили під музичний та тематичний супровід працівників Катеринопільського селищного будинку культури. А вокалісти будинку культури своїми виступами додали патріотично-урочистого та естетичного  настрою у їх проведення.

Наступним етапом у відзначенні річниці від дня народження Сергія Єфремова стала поїздка її учасників до рідного села вченого – до села Пальчика. З хлібом–сіллю зустрічали гостей учні  Пальчиківської школи і разом з гостями поклали квіти до пам’ятного знаку Сергія Єфремова. Серед почесних гостей – голова Звенигородської районної державної адміністрації Юрій Піковський та Катеринопільський селищний голова Володимир Коваленко. Учні місцевої школи після покладання квітів до пам’ятного знака провели цікаву екскурсію по музею Сергія Єфремова, де ознайомили гостей з його життєвим шляхом, науковою діяльністю та родинним корінням.

Під час презентаційної частини урочистих заходів у сесійній залі  Катеринопільської ОТГ завідувачка публічною бібліотекою Любов Приємська зачитала фрагменти доповіді директора Центру літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка, професора, Шевченківського лауреата Михайла Наєнка:  

 

«СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ ПРО СВОЮ «МАЛУ БАТЬКІВЩИНУ»

 

Більшість літ своїх Сергій Єфремов прожив в українській столиці – в Києві. Але періодично в його пам’яті зринала і «мала Батьківщина» – місце народження: село Пальчик нині Звенигородського району. Тут минало його дитинство, а в його спогадах «Про дні минулі» (зберігалися з 1930 року в архівах ГПУ – НКВС – КДБ і опубліковані лиш 2011 р.) згадуються також ближчі і дальші села та міста, з якими пов’язані родинні стосунки вченого і видатного громадського діяча: Берибіса (Гуляйполе), Кайтанівка, Калниболота (історична назва Катеринополя), Луківка, Лоташеве, Криві Коліна, Звенигородка, Умань, Шпола та інші.

 У Пальчику Сергій Єфремов жив, сказати б, безвиїзно до 10-тирічного віку. Про ті роки він залишив у згаданих спогадах найбільш ліричні описи. Один із них стосується чекання малим Сергійком весняної пори, яка для нього була чи не найбільшим святом дитинства. «Весни я раз у раз чекав з великою нетерплячкою, – писав він уже на схилі літ. – Зимою все-таки доводилось сидіти більше в хаті… І вибігаючи з хати зимою, шукав тих ознак, якими показує себе весна…» (с. 270-271).

  Про свій Пальчик Сергій Єфремов згадує і в «Щоденниках», які теж були арештовані радвладою разом із ним у 1929 році, а опубліковані лиш 1997 року. Одного разу академік Агатангел Кримський розповів йому про своє перебування 1928 року в Звенигородських краях: «...Там кругом вже тепер голод лютує, особливо туди до Херсонщини (мої рідні місця: Пальчик, Старостіна, П’ята Рота тощо)» (675). Ліричний і трагічний записи... Виявляється, вже в 1928 році лютував в Україні голод. Про тему голоду в українському письменстві Сергій Єфремов напише дуже сумну студію «Без хліба» (1927).

 З дитячих літ малому Сергійкові добре запам’яталася в Пальчику батьківська клуня, в якій узимку він спостерігав, як найняті дядьки молотили в тій клуні різне збіжжя, а він сидів у куточку і спостерігав за їхніми ціпами, які гупали об розв’язані снопи жита чи пшениці, та за їхнім (дядьків) вправним молотництвом. Улітку хлопець часто милувався сільськими дівчатами, що квітчалися польовими квітами, а в косах мали часом цілі крамнички різнокольорових стрічок та вінків із теж різнокольорових стружок-папірців та воскових імітацій. Та найбільш хвилюючими для нього були дні, коли додому в Пальчик на якісь свята (переважно на Великдень) мали з’їхатись його старші брати та сестри. А сім’я в них була чималенька – 10 хлопчиків і 3 дівчинки…

 Доля старших братів Сергія планувалася й йому самому. Після 10-тирічного віку його було віддано до Уманської бурси, а потім у Духовне училище, де йому, як сину священика, готували таку ж саму духівничу кар’єру. На якомусь етапі, щоправда, з тієї дороги його звернув Київський університет: замість Духовної академії, Сергій вищу освіту вирішив здобувати на юридичному факультеті університету. Юрист із нього, правда, теж не вийшов, бо перемогла залюбленість у літературу, у філологію, у літературознавство. У батьківській «бібліотеці», яка містилася переважно в сінях на високій поличці в пальчиківській їхній хаті, суто літературних книг йому не траплялося; там були переважно часописи з релігійним змістом, а до власне літератури, зокрема літератури української, він долучився в часи навчання в старших класах духовного училища, в Київському університеті, на різних молодіжних зібраннях київських молодіжних гуртків чи на квартирі автора духовного гімну України «Боже великий, єдиний» Олександра Кониського. Але й тоді за різних нагод йому згадувалися місця дитинства, особливо дні, коли його, малого, конячками відвозили до Умані, як він сидів закушканим різними вдяганками у кінній бричці і минав разом із кучером Луківку, потім Лотошову, потім Криві Коліна, Тальне й інші села та міста, що траплялися по дорозі до Умані… Із сусідніх з Пальчиком сіл йому згадувалися частенько Берибіса («Гуляйполем» Єфремов не називав його ніколи, а тільки – Берибіса), часом – Калниболота (теперішній Катеринопіль, що названий так після смерті цариці Катерини Другої в 1795 р.), Бродецьке та Кайтанівка. У святкові – різдв’яні чи великодні – дні він з батьками їздив до тамтешніх священиків у гості, вислуховував їхні розмови про релігійні, а часом і нерелігійні, будні...

 Чомусь Сергій Єфремов не згадує в своїх спогадах «Про дні минулі» Миколу Коваленка. Земляка з Пальчика, поета-самоука, що став згодом відомим як один із авторів модерністського журналу «Українська хата», і навіть наштовхнув Павла Тичину на дуже крилатий поетичний образ. Микола Коваленко у 1912 р. писав: «Але смерть перехитрю я, // Бо зовсім ще не умру я» (Українська хата. Поезії 1909-1914 рр. – К., 1990, с. 86). Через три роки Павло Тичина напише такі рядки: «І як я вмру – не розумію: // Життя моє одвічнеє» (П. Тичина. Зібр. творів. У 12 томах. – К., 1983, т. 1, с. 304). Але це – до слова, як кажуть. Про пальчиківського поета М. Коваленка Сергій Єфремов не згадує, бо його цитовані тут спогади  доведені лиш до 1907 року, а з Миколою Коваленком він, очевидно, познайомився пізніше. Принаймні, він допоміг йому видати в Києві першу збірку віршів «Під хрестом життя» аж у 1910 році. А через рік її перевидано і у Львові. Збірка пройнята мотивом тяжкого хреста, якого несла підколоніальна Україна протягом багатьох літ, але до розп’яття на тому хресті справа не дійде – переконаний поет Микола Коваленко…

Про «живого» Сергія Єфремова в Пальчику сьогодні вже не пам’ятає ніхто. Останній раз про нього згадувала моя вчителька в початкових класах Івашкевич Антоніна Купріянівна. Коли я в 1991 році організував перший публічний вечір пам’яті Сергія Єфремова в Харківському оперному театрі (допомогла з приміщенням малого залу новозбудованого театру тодішня міністерка культури Лариса Хоролець), де його судили як нібито керівника неіснуючої Спілки визволення України (на останньому фото Сергій Єфремов сидить на лаві підсудних першим ліворуч), а подібний вечір пам’яті проведено було і в Пальчику. Тут  щойно було відкрито пам’ятний знак братам Сергієві і Петру Єфремовим (фінансово допоміг на моє прохання тодішній голова Катеринопільської  РДА Іван Полудень), то вчителька Антоніна Купріянівна сказала на тому вечорі таке: «Пам’ятаю, як мама в далекому моєму дитинстві говорила: “Вчора до нашого батюшки приїжджали хлопці Єфремова – Сергій і Петро. Ночували на погрібнику, від когось переховувались”». Це могло бути в 1918-му чи в 1919-му роках, бо в 1919 і пізніше Сергій Єфремов, хоча й обраний був уже академіком УВУ,  «переховувався» від радянської влади в селі Дзвонковому під Києвом, де мав він своєрідну  літню дачу…

 Обидва брати Єфремови (і Сергій, і Петро) не мають своїх могил (Петро теж, як професор тодішнього Катеринославського університету, репресований по справі СВУ), а з пам’ятного знака в Пальчику сиротливо дивляться на білий світ лише мудрі очі тих хлопців. Згодом цей знак перенесено було на придорожню територію перед в’їздом у село Пальчик, а в прицерковному сквері-цвинтарі (нині – біля сільського будинку культури) поставлено новіший і краще впорядкований пам’ятний знак самому Сергію Єфремову (фінансово допомагав мені в цьому тодішній голова Катеринопільської ради району Сергій Осадчий), а в сільському будинку культури обладнано Музей Єфремових (ініціював обладнання музею тодішній завідувач відділу культури Катеринопільського району Олександр Луцишин). Коли, 5 років тому, ми ще офлайн провадили Єфремівські читання в Черкаському університеті імені Богдана Хмельницького та в Пальчику, то для нас екскурсію по Музею проводили школярі; пам’ятні промови ми виголошували в одній із кімнат сільського будинку культури, а нами опікувалися директор школи Ірина Кірова та голова сільської ради Микола Бобров. Нині, в час пандемійного карантину, про все це згадуєш як про легенду. Але, думається, вона пізно чи рано знову стане реальністю і ми ще не раз побуваємо на Єфремовських читаннях не дистанційно, а офлайн. Бо пам’ять про нашого земляка, як кажуть у народі, «не вмре, не поляже». Він був великим ученим і великим українським патріотом (у першому уряді УНР 1917 року він був заступником голови і міністром з питань національностей). Таких людей українська нація шануватиме й пам’ятатиме завжди, а особливо тоді, коли, як писав Тарас Шевченко, в Україні вже жодного «врага не буде, супостата, // А буде син, і буде мати, // І будуть люди на Землі».

 

За матеріалами Центру літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка 


Українські виміри поезії Одиссеаса Елітиса

З нагоди святкування національного свята Греції – дня "ОХІ" Центр елліністичних студій та грецької культури імені Андрія Білецького (відп. – доц. А.Савенко, доц. С.Перепльотчикова) разом зі студентами-неоелліністами та представником офісу освітніх програм Посольства Греції в Україні, п. В.Сімосом влаштували онлайновий літературний вечір, присвячений творчості лауреата Нобелівської премії Одиссеаса Елітиса. Цьогоріч виповнюється 110 років з дня народження поета, якого називають співцем острівної Греції. О.Елітис народився на острові Крит, який був останньою територією, що ввійшла до складу сучасної грецької держави. Водночас Крит є місцем формування однієї з найдавніших цивілізацій Середземномор’я і нерозривно пов'язаний з Грецією на всіх етапах її історичного розвитку. Схожим чином поезія О.Елітиса увібрала в себе елементи всієї складної та суперечливої грецької традиції: античний політеїзм та сонцепоклонництво, візантійське православ’я та аскетизм, новогрецьку гнучкість та амальгамність.

Нинішній літературний вечір неоелліністи Інституту філології присвятили презентації першого повного українського перекладу поеми «Пісня героїчна та скорботна по молодшому лейтенантові, що загинув у Албанії». Ветеран італо-грецької війни 1940-1941, Одиссеас Елітис розкриває перед читачем власний досвід початку Другої світової війни, отриманий на албанському фронті. Поет-фронтовик бере, як привід, конкретну ситуацію, буденну, з погляду війни, але говорить про масштабніші речі: мир та війну, життя та смерть, помістивши в центр своєї проблематики людину та складність її вибору.

У літературному вечорі взяли участь заступниця Голови Місії, радниця посольства Греції в Україні, п. Варвара Андріопулу, консулка, заступниця Голови Місії посольства Кіпру в Україні, п. Ліна Темістоклеус, координатор освітніх програм посольства Греції в Україні, п. Іліас Іоаннакіс, директор одеської філії Фонду грецької культури п. Софроніс Парадісопулос, викладачі та студенти-неоелліністи із Львівського національного університету імені Івана Франка та Маріупольського державного університету, вчителі та учні шкіл, де викладають новогрецьку мову, представники грецьких товариств Києва та Харкова. Після завершення відбулася невелика дискусія, що стосувалася творчості О.Елітиса, українсько-грецьким культурним зв’язкам те перспективам викладання новогрецької мови в Україні.


«… Тих, хто заподіяв зло, собі морок узяв,

У них за спиною нема життя з ялиною та прохолодним джерелом,

З ягням, вином та пострілом з рушниць, лозою, сплетеною хрестом.

Їм дідусем не став старезний дуб чи несамовитий вітер,

Що в караулі поспіль вісімнадцять діб

Із присмаком гірким у втомлених очах.

Узяв собі їх морок, бо з роду не походили вони

Дядька корсара, морського вовка-батька,

Матері, що сама в руки брала вбивчого ножа,

Чи бабці, що, оголивши старечі груди,

Себе в танку віддала Хароновій свободі.

 

Тих, хто заподіяв зло, собі морок узяв,

А той, хто з ним став до двобою на шляхах небесних,

Здіймається вгору тепер самотній та просвітлений»


ВИДАВНИЦТВО «НАШ ФОРМАТ: ШЛЯХ УСПІШНОГО ПОДОЛАННЯ ВИКЛИКІВ УКРАЇНСЬКОГО КНИЖКОВОГО РИНКУ

2 листопада на запрошення кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості до онлайну зі студентами спеціальності «літтворчість» приєдналися Анастасія Нікітіна, виконавча директорка видавництва «Наш Формат», та Олена Пріхно, піар-менеджерка цього ж видавництва. Не часто випадає нагода поспілкуватися не просто із видавцями, а з лідерами вітчизняного книжкового ринку, адже видавництво «Наш Формат» - одне з найбільших в Україні, тож цілком закономірно, що студентам і викладачам було цікаво почути про секрети успіху з перших уст.

«Наше видавництво надає перевагу нехудожній літературі, тобто літературі нон-фікшену, яка розвиває й навчає, – завважила на початку зустрічі пані Анастасія, підтверджуючи добре відомий факт, що «Наш Формат» був і залишається лідером цього напряму. – Серед актуальних тем – бізнес, психологія, політологія, саморозвиток і навіть наукові праці. Ідеться переважно про перекладну літератури, хоча останніми роками з’явилося чимало українських авторів. Мова, на яку «Наш Формат» перекладає, безумовно українська, і це одна із принципових позицій видавництва вже багато років, якої воно планує дотримуватися й надалі». Відповідаючи на питання про те, як і де «Наш Формат» обирає книжки для перекладу, пані Анастасія зазначила, що видавництво вже багато років активно співпрацює з низькою закордонних ліцензійних літературних агенцій, що представляють права іноземних авторів. Процес вибору книжок не обмежений якимись рамками. До перекладу пропонують і вже видані твори, і такі, котрі ще перебувають на стадії написання. Часом «Наш Формат» сам звертається і просить надати права на переклад того чи того твору. Найголовніша умова й запорука видавничого успіху, щоб видання, відібране для перекладу й друку, збігалося із запитом цільової аудиторії. Участь у грантових програмах можлива, проте лише за умови, якщо майбутнє видання відповідає попиту книжкового ринку. «Наш Формат» не зацікавлений отримати кошти й видати на них книжку, яка осяде на складі й погано продаватиметься.

«Півтора року назад ми відкрили «Дитячу редакцію», яка на 90 % складається з українських авторів. Її очолив дуже авторитетний письменник і редактор Іван Андрусяк», – пані Анастасія також розповіла про ті зміни, що відбулися за останній час у видавництві, яке попри пандемічні виклики все ж змогло згуртуватися і знайти нові ідеї та шляхи їх реалізації. Дитячі книжки, безумовно, відкрили ширші горизонти для «Нашого Формату». Так, завдяки конкурсу, що його замислила й утілила саме «Дитяча редакція», у видавництві вийшла книжка сучасної української письменниці Орести Осійчук «Абрикосова книгарня», котра стала вельми популярною і здобула вже ряд нагород. 

Одним із основних викликів для книжкового ринку України, на думку пані Анастасії, є брак комунікації між письменником і читацьким середовищем. Власне, ідеться про непростий шлях промоції книжки в Україні. Успіх майбутнього видання залежить від багатьох речей, починаючи від вдалої обкладинки і закінчуючи відгуками читачів у соцмережах. По суті, автор у сучасному світі не може лишатися безстороннім і відчуженим, а повинен інтегруватися у процес просування власної книжки на ринку, тобто повинен бути активним – давати інтерв’ю, писати пости про нове видання, доєднуватися до флешмобів тощо. Автор має бути цікавим тому середовищу, до якого він апелює, й допомагати видавцеві налагодити взаємодію з цільовою аудиторією. За таких умов, вважає пані Анастасія, книжку чекає успіх.

Розмова з видавцями – це одна з небагатьох можливостей для студентів спеціальності «літтворчість» поспілкуватися із фахівцями на теми друку. Адже наші студенти – це майбутні письменники, яких така інформація мотивує й надихає. Наприкінці зустрічі і гості, і студенти висловили подяку за цікаву розмову, а також озвучили сподівання, що схожі зустрічі матимуть місце і в майбутньому.

 

Тетяна Белімова 

ДРАГОМАНОВ ЯК «АПОСТОЛ ПРАВДИ І НАУКИ» 

Ці Шевченкові слова йому дуже пасували, хоча натрапляли і на гостру критику. Михайло Драгоманов – студент, а потім доцент Київського університету – був часом занадто великим, щоб до кінця збагнути його мудру постать. У вересні цього року він відзначив би свої 180 літ і заслужена журналістка України Нелля Даниленко підготувала у зв’язку з цим трисерійний радіофільм «Апостол правди і науки». У 90-х роках ХХ ст. для студентів літтворчості КНУ імені Тараса Шевченка вона читала спецкурс про радіо- і телемистецтво. Їй належать понад 50 телепрограм під загальною назвою «Світоч», а нині вона утвердила в радіомовленні України суто свій жанр радіофільму і створила вже близько десятка творів цього жанру – про Миколу Зерова, Бориса Гмирю, Марію Капніст та ін. .

До створення «Апостола правди і науки» долучився і Центр літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка. Директор Центру професор Михайло Наєнко розповів у фільмі про осмислення Драгомановим творчості Тараса Шевченка. Студентом він брав участь у перепохованні поета в травні 1861 року, в часи викладацької роботи в університеті написав про нього ряд ґрунтовних студій і не полишав цю тему й будучи у вигнанні: за вільнодумство (політичну неблагонадійність) адміністрація університету «дозволила» йому покинути Україну і він протягом тривалого часу продовжував досліджувати українську літературу й історію в університетах ряду європейських країн. Найдовше працював у Софійському університеті імені Климента Охридського, де його кандидатуру номінували навіть на посаду ректора університету. Але він сказав: «Університет повинен очолювати етнічний болгарин».

Радіофільм Неллі Даниленко показує Михайла Драгоманова у зв’язках з багатьма культурними діячами своєї епохи. Він у 1878 році на Паризькому літературному конгресі виголосив доповідь «La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe» («Українська література, заборонена російським урядом»), у якій різко засудив прикровідомий Емський указ і виступив на захист української мови та культури. Головував на конгресі видатний французький письменник Віктор Гюго, а коли доповідь вийшла окремою брошурою, то її прочитала практично вся інтелектуальна Європа. Навіть Карл Маркс підкреслив у ній такі слова: «Тарас Шевченко – син народу в повному розумінні цього слова. Більше, аніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета».

Роль Михайла Драгоманова у радіофільмі зіграв народний артист України Василь Мазур, у виконанні інших відомих акторів слухачі почують слова багатьох інших українських письменників. Серед них і Олена Пчілка – мати геніальної Лесі Українки, яка вважала свого рідного дядька Драгоманова одним із літературних наставників. У фільмі використано чимало документальних фактів, зокрема про встановлення в столиці Болгарії  Софії меморіальної дошки на будинку, в якому до останніх своїх днів жив Драгоманов, а також – про встановлення меморіальної дошки вченому і педагогу на головному корпусі КНУ імені Тараса Шевченка.

Радіофільм «Апостол правди і науки» (перша, друга і третя серії) звучатиме на радіоканалі «Культура» 2-го, 3-го і 4-го листопада о 17-й годині.

Долучаймося! 

 

 

За матеріалами Центру літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка 


Діалогічне навчання та діалог в навчанні мови та мовлення 


29 жовтня 2021 року відбувся V Науково-методичний семінар «Лінгводидактика в загальноосвітній школі України: інтеграція науки і практики», у якому вже традиційно корпус кафедри методики викладання української та іноземних мов і літератур Інституту філології зводить разом студентів спеціальності «Середня освіта» та творчих учителів. Семінар, як зазначив завідувач кафедри, доктор педагогічних наук, професор В’ячеслав Шовковий, є гарною нагодою обміркувати нові тенденції та перспективи розвитку лінгводидактики та презентувати ідеї їх утілення в середній школі України, а також мотивувати старшокласників опановувати фах учителя мови й заохочувати випускників кафедри до вчителювання в найкращих школах України.

Цьогоріч експериментальним форматом семінару стала зустріч успішних вчителів-методистів не кількох столичних шкіл, а саме одного селищного закладу – Щасливського навчально-виховного комплексу Ліцею – загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів» Пристоличної сільської ради. Як зауважила кандидат педагогічних наук, доцент Наталя Сорокіна, цінний досвід викладання мови та яскраві ідеї акумулюються в кожній області, в кожному куточку України.

Семінар 2021 року присвятили діалогічному навчанню та діалогові в навчанні мови та мовлення, що сьогодні, за визначенням теоретика діалогічної освіти Р. Александера (R. Alexander), є однією з найвпливовіших методологій мовної освіти. Тому головною тезою вступного слова доктора педагогічних наук, професора Олесі Любашенко про теорію і проблеми втілення діалогічної освіти у практику викладання  було твердження про те, що учні повинні безперервно перебувати в умовах діалогу і чітко бачити діалогічну перспективу набування мовних та мовленнєвих компетентностей.

Розмову про шкільні моделі діалогу українською мовою продовжила  кандидат педагогічних наук Ірина Тригуб, заступник директора з науково-методичної роботи запрошеного НМК, представивши  діалогічні засади створення нових підручників та інтегрованих курсів. А далі учителі української мови Тетяна Тюлюкіна, Марина Кузьміна та Тетяна Фісоченко презентували свої інновації в організації діалогізування в лінгвістичних двобоях, уявних діалогах з письменниками, ситуаціях, узятих безпосередньо з життя школярів.

 Яскраві презентації уроків та справжні проблеми втілення вимог шкільної програми, «учительські винаходи» організації діалогу в класі з 35 учнів за 45 хвилин викликали жваву дискусію і потік запитань від студентів-«освітян». Насправді, це і є метою семінару та й усієї праці кафедри – щоб сьогоднішні студенти  відчули  себе учасниками  творчої лабораторії лінгводидактики в масштабах України й світу, оцінили шанс стати і бути вчителем, розвивали діалогічну особистість українця нової  європейської генерації.



ДЕНЬ ГУЛЯЙПОЛЯ, У ЯКОМУ ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК МАЛОМУ ТАРАСОВІ 


Центр літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка брав участь у відзначенні цього Дня і покладено було квіти до пам’ятного знака малому Тарасу Шевченку. Місцева газета «Катеринопільський вісник» присвятила цій події газетний розворот і розповіла про всіх учасників його. Ініціатива проведення такого Дня належала старості села Гуляйполя Клапоушенко Наталі Степанівні, а прибув на відкриття його голова Катеринопільської ОТГ Коваленко Володимир Андрійович. Разом з ним та активістами села директор Центру літературної творчості професор Михайло Наєнко поклали квіти до пам’ятника матері з сином на братській могилі загиблих учасників Другої світової війни та пам’ятного знака Тарасу Шевченку, а школярики Гуляйполя принесли малому Тарасові цілу корзину квітів.

Голова Катеринопільської ОТГ привітав учасників урочистості теплим словом, вручив багатьом із них нагородні відзнаки та цінні подарунки.  А потім надав слово директору Центру літературної творчості професору Михайлу Наєнку. Газета «Катеринопільський вісник» опублікувала скорочений виклад виступу професора Михайла Наєнка, в якому, зокрема, йшлося про таке:

 

ДОРОГІ ЗЕМЛЯКИ!

Усім, мабуть, відома пісня, про стежку, що «додому йшла сама.» Кожен із нас має своє «додому» і в яких би він не бував світах, пам’ятає про стежку додому. Коли я, бувало, в молоді, студентські роки на філологічному факультеті Київського університету писав матері та батькові, що на Дмитра, на Михайла чи на Різдво приїду в село, то мати уточнювала: синку, ти приїдеш не в село, а додому!..

На карті французького інженера Боплана (1648 рік) Гуляйполе (з історичною назвою  «Неберибіс») значиться як місто. Поряд із містами Біла Церква, Лисянка, Звенигродка, Калниболот (теперішній Катеринопіль) і т. д.

Чому ми нині поклали квіти до пам’ятника солдатові, матері з хлопчиком на Братській могилі та до знака малому Шевченку? Сьогодні, мабуть, мало хто пам’ятає, що в Гуляйполі був жорстокий бій з фашистами, гинули тут і гітлерівські фашисти, і  наші гуляйпільські земляки. У селі залишилося багато вдів з малими дітьми, яких треба було в радянському голоді та холоді ставити на ноги та виводити в люди. А Тарас Шевченко в повісті «Наймичка» згадує, як він із батьком «чумакував» до Криму, а в Гуляйполі вбрід переїжджав наш Тікич, щоб виїхати на кримську дорогу, яка істориками іменується чорним татарським шляхом. Ним у далекому минулому татари разом з турками здійснювали з Криму завойовницькі походи на наші землі.  Дослівно в Шевченка про це російською мовою написано так: «Во времена самой нежной моей юности (мне было тогда около 10 лет) я чумаковал тогда с покойным отцом. Выезжали мы из Гуляйполя… взяли соб, перешли вброд Тикич, поднялися на гору…». Я ці слова переклав українською мовою і скульптори розмістили їх на пам’ятному знакові малому Тарасові. Цей знак стоїть біля Гуляйпільського НВК та біля перехрестя центральних вулиць Гуляйполя, в якому знайдено сліди найдавнішої, трипільської культури. Слова Шевченка може прочитати кожен, хто проходитиме цими вулицями, і задуматися: ми проживаємо на історичних місцях і повинні бути гідними їх. У часи вільної, незалежної України… 

На завершення: я привіз Гуляйпільській бібліотеці нову свою книжку «Інтервал». У ній, зокрема, є й матеріал, що оповідає про наш край, про наше Гуляйполе. Він публікувався також у моїх мемуарних «Вечірніх світанках…» і додруковується нині в «Катеринопільському віснику». Дякую за запрошення на день нашого Гуляйполя і всім тим, хто його підготував – особисто старості села Наталі Степанівні Клапоушенко! Многії всім нам літа!

 

Після цього виступу директора Центру літературної творчості професора Михайла Наєнка розпочався концерт самодіяльних колективів Гуляйполя і Катеринополя. Продовжив концерт  народний артист України Степана Гіга та його діти і внуки, що теж обрали артистичний шлях. Концерт супроводжувався оригінальними номерами духового оркестру Катеринополя як знак того, що Гуляйполе завжди славилося своїм духовим оркестром. У довоєнні (з фашистами) та повоєнні роки він брав участь в оглядах художньої самодіяльності, які проводилися і в столиці України Києві, і в столиці тодішньої російської імперії Москві.

До пізньої ночі тривали урочистості в Гуляйполі. Вони засвідчували, як треба шанувати рідні краї та пам’ятати про тих людей, які в них бували і творили  історію тих країв.

 

 

За матеріалами Центру літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка

 


ІВАНОВІ ДРАЧЕВІ – 85!


Він був студентом філологічного факультету Київського університету в 1957-1961 роках, очолював тодішню Літературну студію університету імені Василя Чумака,  а в 2017-му його обрано почесним (honoris cauza) доктором альма-матер. У 2018-му Вчена рада університету номінувала його кандидатуру – видатного поета-шістдесятника і громадського діяча, лауреата Шевченківської премії, Героя України – на Нобелівську премію.

17 жовтня 2021 р. Центр літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка взяв участь у відзначенні  85-х роковин Івана Драча. Урочистості відбулися  на «малій батьківщині» поета, в Ліцеї імені Івана Драча села Теліженці колишнього Тетіївського (нині – Білоцерківського) району Київської області. На приміщенні Ліцею, де навчався Іван Драч у 1944-1951 рр. (тоді це була середня школа),  відкрито йому меморіальну дошку (місію відкриття дошки виконав Тетіївський міський голова Богдан Балагура), а  в одній із класних кімнат Ліцею презентовано Музей-світлицю Івана Драча. Директор Центру літературної творчості Інституту філології професор Михайло Наєнко передав Музеєві-світлиці і Теліженській сільській бібліотеці  свою книжку «Іван Драч – лідер шістдесятництва» (2020) та кілька інших видань про творчість письменників-сучасників Івана Драча. Слово вдячності за це автору книжки та Київському університету висловили завідувач відділу освіти Тетіївської територіальної громади Ярослав Гавюк і вчителька Ліцею імені Івана Драча Наталя Майданик.

Учасники урочистостей – жителі рідного села Івана Драча, учні і вчителі Ліцею його імені та приїжджі на ювілей гості – детально ознайомилися з  експозицією Музею-світлиці, а також  відвідали сільський цвинтар, де похований поет. Звучали на урочистостях його поетичні твори, що стали хрестоматійними,  зокрема рядки про  рідне село: «Як поховають мене в Теліженцях, // То тут я ніколи не вмру».

19 жовтня 2021 р. ювілейний вечір Івана Драча відбувся в Будинку кіно Національної спілки кінематографістів України. Іван Драч був не тільки поетом, автором знакових в літературі шістдесятництва ще студентських поем «Ніж у сонці» й «Похорон Шевченка», пізнішої «Чорнобильської мадонни» та ін., багатьох збірок віршів, що виходили і в Україні, і в зарубіжних країнах, а й відомим кінематографістом. Коли його як «дисидента» в поетичній творчості відрахували з Київського університету (1962), він закінчив Вищі кіносценарні курси в Москві і створив потім  кілька сценаріїв, що екранізовані відомими кінорежисерами («Криниця для спраглих», «Камінний хрест», «Іду до тебе» й ін.) і стали визначним набутком українського кіномистецтва. Про цю галузь творчості Івана Драча та про нього, як поета, активного громадського діяча (голову Народного руху,  народного депутата України кількох скликань, Героя України) говорили в Будинку кіно кінознавець (випускник університетського філологічного факультету) Сергій Тримбач, академік НАНУ Микола Жулинський, відомі кінорежисери України, професор і письменник Анатолій Ткаченко, поет і і кінопедагог  Станіслав Чернілевський,  а директор Центру літературної творчості Михайло Наєнко поділився спогадами про Івана Драча як студента Київського університету. Ті спогади ввійшли до його книг «Іван Драч – лідер шістдесятництва» і «Вечірні світанки…», а збірник художніх творів «Ромашка» написані значною мірою під  впливом поезій Івана Драча.  Ці книги Михайло Наєнко передав науковій бібліотеці Будинку кіно.

Виступи учасників ювілейного вечора супроводжувалися показом кінокадрів з фільмів, що створені за сценаріями Івана Драча. На завершення урочистого заходу дочка ювіляра – радіожурналіст, випускниця філологічного факультету КНУ імені Тараса Шевченка Мар’яна Драч, від імені родини ювіляра – вдови Марії Михайлівни та внука Івана –  подякувала присутнім у залі митцям і, зокрема студентам спеціальності «літературна творчість» ІФ КНУ імені Тараса Шевченка, за шанобливе ставлення до батька, за професійний аналіз його літературної творчості і громадської діяльності.

  

  

За матеріалами Центру літературної творчості



РОЗУМНІ КНИЖКИ ДЛЯ РОЗВИТКУ ДИТИНИ І НЕ ЛИШЕ:

ВИДАВЕЦЬ ОЛЬГА СІМОНОВА В ГОСТЯХ У «ЛІТТВОРЧОСТІ»

19 жовтня на запрошення кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості до онлайн-ефіру в ЗУМ-і зі студентами приєдналася Ольга Сімонова, директорка видавничого дому «Розумна дитина». На зустрічі були присутні студенти спеціальності «літературна творчість» 3 і 4 курсу, котрі вивчають дисципліну «Література і ринок».

«Усе починалося з інтерактивної книжки «Піаніно», – пані Ольга показала на камеру різнокольорове красиве видання, яке й справді імітує своєю формою відомий музичний інструмент. Гостя зазначила, що на момент створення видавництва в Україні не було технічних можливостей видати таку високотехнологічну книжку, тому її друк «Розумна дитина» замовила в Гонконгу. На жаль, зараз, хоч і минуло майже десятиріччя, ситуація в Україні не покращилася, тому видавці дитячих книжок і досі звертаються до закордонних поліграфістів, щоб виготовити унікальні та якісні книжки. Поліграфічна база в Україні досі відстає у своєму розвитку…

Пані Ольга завважила, що основними пріоритетами дитячого видавництва на момент його створення було два напрями: перевидання класичних українських текстів, зокрема й тих, що виходили у Льовові в 30-х роках минулого століття, а також інноваційний підхід у виготовленні дитячих книжок для розвитку з урахуванням усього розмаїття форм, яке тільки може сьогодні запропонувати світовий книжковий ринок. «Вважаю, що українська дитяча література, особливо класичного періоду, поки що мало відома широкому читацькому загалу. У нас не гірші тексти, ніж в інших літературах, а іноді й кращі, просто погано популяризовані. Найприкріше, що держава зовсім не дбає про перевидання такої призабутої класики, а якщо хтось, як наше видавництво, перевидає, то такі книжки не входять у програми з держзакупівель», – гостя окреслила одну з основних, на її погляд, проблем, що постала сьогодні перед видавництвами дитячих книжок в Україні.

Також пані Ольга наголосила, що для видавничого дому «Розумна дитина» першочергове значення має якість книжок. Видавництво співпрацює з найкращими українськими художниками – Євгенією Гапчинською, Михайлом Александровим, Арсеном Джанік’яном, Іваном Кравцем, Костем Лавром та іншими. «Трапляються неприємні сюрпризи, коли крадуть не лише наші ідеї, а й малюнки, що є унікальною розробкою художників, тоді доводиться йти до суду…» – підтвердила гостя здогади студентів щодо ситуації із піратством. З цієї ж причина невигідно поки що й виготовляти аудіокнижки, що також стануть предметом заробітку на чорному ринку.

Насамкінець директорка «Розумної дитини» завважила, що найбільшим викликом стала пандемія, що стала на заваді багатьом видавничим планам, адже друк багатьох книжок довелося відкласти саме через фінансові труднощі. Студенти й пані Ольга Сімонова обмінялися подяками й домовилися про подальшу співпрацю в межах навачальних дисциплін і виробничої практики.

 

Тетяна Белімова 



«Як книжковий клуб Опри Вінфрі» – Оксамитка Блажевська про «Літературний клуб Оксамитки» та промоцію читання

18 жовтня студенти Інституту філології зустрілися онлайн із письменницею, букблогеркою та засновницею кількох читацьких клубів Оксамиткою Блажевською.

Виявляється, успішна піарниця не цікавилася сучасною літературою у часи власного студентства, бо була надто перейнята навчанням. Однак по завершенні університету, коли Оксамитка приступила до роботи на Українському радіо, усе змінилося. Вона познайомилася з багатьма  авторами, закохалася у письменницько-читацький світ і обрала промоцію читання за основний фах. У різний спосіб – кореспонденткою на радіо чи медіамодераторкою «Коронації слова» чи ще як інакше – однак з однією метою – знайомство з авторами та видавцями і об’єднання їхніх зусиль.

Один із недавніх проєктів Оксамитки – безплатний дитячий літклуб. «Я знаю, що таке мало де проводять, саме по книжковому блогерству», – зауважила гостя. Охопивши територію Інстаграму, вона популяризує книжку серед дітей у найперспективнішому для цього місці – соціальних мережах.

«Літературний клуб Оксамитки» – це проєкт, заснований 2020 р. в книгарні-кав’ярні «Закапелок». «Рятуватися від негативу і створити спільноту свою, де я зможу відпочивати», – так пояснила гостя ідею створення дорослої спільноти, об’єднаної любов’ю до читання. З такою метою започаткувався камерний клуб для дорослих. Його назва нагадує «Книжковий клуб Опри» і це не збіг: письменниця почасти надихнулася шоу відомої американської телеведучої.

Також письменниця поділилася секретами власної творчості і презентувала свій дебютний роман «Еля», який вийшов друком у серпні цього року, писався ж кілька років, «відлежувався», редагувався.

Наприкінці зустрічі Оксамитка наснажила студентів створювати власні проєкти з промоції та літературолюбства. А ми ж – тільки «за»!

Чекаємо письменницю в гостях знову.

 

Віра Довгаль, студентка 3 курсу спеціальності «літтворчість»



УЧАСТЬ ОНЛАЙН-ВИДАННЯ «ЧИТАЙ» У ФОРМУВАННІ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ 

  18 жовтня, відбулася зустріч студентів 2 і 4 курсу спеціальності «літтворчість» із Мар’яною Паславською і Станіславом Бондарем, співзасновниками та ідейними натхненниками онлайн-видання «Читай», що її організувала кафедра історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості. Гості розказали, як виникла ідея проєкту, коли вони, четверо друзів, одного разу, прогулюючись Львовом, запланували об’єднати зусилля й організувати видання в інтернеті часопису, присвяченого питанням літератури. Хоча ніхто зі співорганізаторів не мав філологічної освіти, проте кожен виробив власне уявлення про художні тексти, цікавився новинками, багато читав і писав рецензії. Відтак розробити дизайн і структуру майбутнього видання та окреслити контент не склало труднощів.

  1 січня 2016 року відбувся старт онлайн-видання «Читай». Організатори заявили про себе у найбільших соцмережах – на Фейсбуці, в Інстаграмі й Твітері. Було створено сторінки, з’явилися читачі й перша критика, бо дехто з шанувальників літератури не сприйняв формат видання. Поступово збільшилася аудиторія, з'явилися постійні автори і рубрики, зросла кількість підписників у соцмережах (зараз, наприклад, коло тих, хто відстежує матеріали «Читай» у Фейсбуці становить 30 тис.). Сьогодні проєкт «Читай» існує у двох форматах: як сайт, присвячений питанням літератури, і як онлайн-видання, що виходить двічі на місяць (кожний із номерів має провідну тему й окреслене коло матеріалів). Пан Станіслав і пані Мар’яна завважили, що відкриті до співпраці і радо надають новим авторам можливість надрукувати на онлайн-шпальтах свого видання рецензії, інтерв’ю, огляди або переліки книжок. «Ми не маємо цензурних обмежень, – задекларував пан Станіслав  демократичну позицію, що формує видавничу політику. – Ми намагаємося репрезентувати різні погляди, бо кожен має право висловитися». Пані Мар’яна зі свого боку додала, що до друку не приймають лише ті рецензії, які містять особисті образи авторів, навішують ярлики й маніпулюють думкою громадськості.

  Насамкінець гості завважили, що онлайн-читання «Читай» існує на волонтерських засадах, а його автори не мають поки що матеріального зиску від цього проєкту. Співзасновники видання плекають естетичні канони літератури й поставили перед собою шляхетну мету промотувати читання і художню літературу серед найширшої громадськості. Зустріч минула непомітно, у дружній атмосфері. Студенти й організатори проєкту «Читай» домовилися про подальшу співпрацю.


Тетяна Белімова



Іраністи провели семінар, приурочений до Дня вшанування пам’яті Гафеза Шіразі – видатного лірика золотої доби перської поезії

12 жовтня 2021 р. викладачі та студенти Центру іраністики кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Київського національного університету імені Тараса Шевченка взяли участь у науковому семінарі, приуроченому до Дня вшанування пам’яті Гафеза Шіразі – видатного перського поета, співця золотої доби перської лірики.

Семінар було проведено в онлайн-форматі Посольством Ісламської республіки Іран за участю викладачів і студентів всіх українських вишів, в яких викладається перська мова і література, зокрема Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київського національного лінгвістичного університету, Львівського національного університету імені Івана Франка та Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, а також запрошених з Ірану професорів Мегді Нікманеша та Хосейна Байята.

Пан Гаді Заргярі – третій  секретар, керівник відділу з дипломатичних та загальних питань Посольства ІРІ в Україні – відкрив захід та виступив із привітальним словом, в якому окреслив значення постаті Гафеза не тільки для перської, але й світової літератури, а також презентував присутнім оновлену бібліотеку Посольства Ісламської республіки Іран та закликав викладачів і студентів активно користуватися нею. 

Учасники семінару мали змогу прослухати низку цікавих та змістовних доповідей, присвячених темі семінару. З іранської сторони виступили професор Тегеранського університету Аль-Загра пан Мегді Нікманеш з доповіддю «Поєднання змістів у римі і ритміці поезії Гафеза» та професор Тегеранського університету імені Хоразмі пан Хосейн Байят, який звернувся до присутніх із привітальним словом з нагоди Дня вшанування пам’яті Гафеза Ширазі та доповнив виступ свого іранського колеги цікавими спостереженнями. З боку українських іраністів було виголошено декілька доповідей, а саме: викладачки Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди Завгородньої О.С. «Життєвий шлях Гафеза Ширазі», доцентів Інституту філології Маленької Т.Ф. «Переклади поезії Гафеза в Європі» та Конончук О.М. «Мавзолей Гафеза як культурна та історична пам’ятка», а також іраністики іранського походження, кандидата філологічних наук Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди, пані Арезу Мораді «Порівняльне дослідження поезій Гафеза Ширазі та Олександра Пушкіна».

Студенти і аспіранти також взяли активну участь у роботі семінару. Зокрема Софія Пундик та Аліна Кісів – студентки 4-го курсу Львівського національного університету імені Івана Франка – розповіли присутнім про художні переклади поезій Гафеза українською мовою, а Володимир Кихтенко – студент 3-го курсу Київського національного лінгвістичного університету –зробив повідомлення про цікаві факти з життя Гафеза. 

І, звичайно, не обійшлося без звучання газелей великого майстра слова: аспірантка Інституту філології Сопільняк Світлана та студенти КНЛУ Еллада Абакумова, Ганна Калмазан та Алі Ходдам Заде декламували газелі поета мовою оригіналу з українським перекладом.  


ЖОВТНЕВЕ ЗАСІДАННЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ СТУДІЇ 

ІМЕНІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО 

Традиційно літстудія збиралася сьогодні, 13 жовтня, о 13.00... Але дистанційно, оскільки тривають карантинні обмеження.

Розглянуто такі питання:

1. 85 років Іванові Драчу – старості Літстудії в 1960-1961 роках, почесному професору КНУ імені Тараса Шевченка, Герою України:

а) презентація книжки "Іван Драч – лідер шістдесятництва";

б) творчість Івана Драча і кіномистецтво (запрошували висловитись на цю тему кінознавця Сергія Тримбача);

в) зв'язок поезії Івана Драча з живописом (інформація мистецтвознавця к. ф. н. Любові Дрофань).

2. Читання й обговорення творів студентів 2-го курсу спеціальності "літературна творчість", а також усіх інших спеціальностей з українських і зарубіжних університетів.

Нагадуємо, тексти творів надсилати на ел. адресу старшого лаборанта Центру літературної творчості Марини Єщенко – poltava.proza@gmail.com. Вони будуть опубліковані у студентському альманасі "Сві-й-танок", 2022, випуск 14.

ДОЛУЧАЙМОСЯ!

Офлайн-літстудія з цими ж питаннями відбудеться на першому ж зібранні після завершення карантинної дистанційності.


Центр літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка



Студенти-сходознавці та викладачі Інституту філології відвідали виставу «Голодомор» за пʼєсою іранського драматурга Алі Сафарі 


У Києві відбувся показ вистави «Голодомор» за пʼєсою іранського драматурга Алі Сафарі у постановці театральної трупи «Сегане» з Ірану.

5 та 6 жовтня на сцені Київського академічного театру на Печерську театральний колектив «Сегане» (м. Тегеран, Ісламська Республіка Іран) вперше в Україні представив виставу «Голодомор» за пʼєсою іранського драматурга Алі Сафарі. Премʼєра вистави відбулася в лютому на сцені театру Neauphle-le-Chateau в Тегерані. Режисерка вистави – Раха Хаджизейнал. «Голодомор» – це перша спроба винести на театральну сцену Сходу тему геноциду українського народу у 1932-1933 роках. Посол України в Ісламській Республіці Іран Сергій Бурдиляк побував на премʼєрі вистави в Тегерані, зустрівся з творчим колективом театру та запросив трупу «Сегане» для показу вистави у Києві. Вистава «Голодомор» є частиною трилогії, створеної Сафарі та Хаджизейнал про Другу світову війну. Інші дві вистави трилогії – «Жіночий Аушвіц» та «Берлін 10:10».

Показ вистави «Голодомор» на театральній сцені Києва викликав неабиякий інтерес в українських глядачів. Відвідали виставу і студенти та викладачі КНУ імені Тараса Шевченка, передусім – кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Інституту філології. Окрім українських глядачів, серед глядацької публіки було також чимало іранців, які проживають в Україні.

Вистава демонструвалася перською мовою без перекладу, але глядачам була запропонована програмка, яка, окрім імен дійових осіб та акторів, містила також короткий, але досить детальний зміст твору, розписаний по діях та сценах. Завдяки цьому й українські глядачі могли значно краще розуміти, що відбувається на сцені. Хоча, напевно, український глядач прагнув у першу чергу побачити те, як саме театральна трупа з віддаленої від України східної країни зуміла відтворити українські реалії, побут і, головне – дух трагедії, яку пережив народ України у 1932-1933 роках. У розмовах під час антракту та після вистави глядачі відмічали глибоко психологічний сюжет вистави, високий рівень постановки, блискучу гру акторів та переконливе зображення українських реалій та подій в Україні початку 1930-х та початку 1950-х років (у другій дії події відбуваються у 1953 році та є логічним продовженням подій 1932-1933 років, зображених у першій дії). Піднімаючи та розкриваючи тему диктатури, природа та сутність якої є однаковою для всіх часів і народів, творці вистави підводять глядача до думки, що кінцевою жертвою зла є, зрештою, саме зло.

Після другого показу вистави на київській сцені до трупи зі словами вдячності звернулася доцент кафедри мов і літератур Близького та Середнього Сходу Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка, викладач перської мови та літератури Оксана Конончук. Звертаючись до членів театральної трупи рідною їм перською мовою, Оксана Конончук наголосила, що вона хотіла б висловити не лише свою особисту, а перед усім глибоку і щиру вдячність усього українського народу іранським митцям за те, що вони відчули і зрозуміли біль українців, звернулися до теми Голодомору в Україні 1932-1933 років і майстерно втілили її у високого ґатунку мистецькому творі. Оксана Конончук наголосила, що українцям болить як сам Голодомор, так і той факт, що й досі світ мало знає про цю трагедію, подеколи не визнає її або не визнає її справжніх причин та винуватців. Саме тому Україна особливо вдячна іранським митцям за звернення до теми Голодомору, адже своєю виставою вони допомогають українцям нести правду про Голодомор у світ.


Кафедра мов і літератур Близького та Середнього Сходу



ТРУДИ І ДНІ ЛІТЕРАТУРНОЇ АГЕНЦІЇ В УКРАЇНІ

6 жовтня 2021 року відбулася запланована зустріч студентів спеціальності «літтворчість» із Вікторією Ма, співзасновницею та виконавчою директоркою літературної агенції «OVO», фактично першою з подібних інституцій недержавного характеру, що з’явилася на книжковому ринку України три роки тому. Онлайн відбувся в межах навчальної дисципліни «Література і ринок».

Студенти насамперед поцікавилися в гості, чому і як виникла ідея створення літературної агенції, адже подібні організації на книжковому ринку України майже не функціонують попри те, що на західних книжкових ринках така опція – невід’ємна частина взаємодії автора й видавця, без якої не укладається жодної угоди на майбутню книжку і яка бере на себе основну промоцію письменника. До того ж пані Вікторія – випускниця Інституту філології, кандидатка філологічних наук і викладачка в минулому, зараз успішна перекладачка, яка цілком заангажована за основним фахом. Гостя завважила, що художня література  - це те, що її цікавило й захоплювало ще з дитинства, тож цілком логічним було в дорослому віці доєднатися до ініціативи зі створення проєкту «ЛітОсвіта», а пізніше й подбати про власний професійний проєкт із промоції молодих авторів і їхніх книжок у межах  літературної агенції «OVO». Троє співорганізаторів відразу замислювали «OVO» як комерційний проєкт (назва, до речі, не лише поєднує в собі перші літери імені співзасновників, а й з латини перекладається як яйце, тобто зародок нового життя, звісно ж, тут очевидна проекція на літературний твір, що в майбутньому має стати книжкою), відтак звернулися до послуг юриста, який розробив спеціальну тристоронню угоду. Така угода передбачає грошовий зиск, що має отримати літагенція в разі друку твору автора, який співпрацює з «OVO» і надав свого часу рукопис на рецензування.

Сьогодні робота літературної агенції «OVO» складається з кількох етапів. Насамперед відбувається рецензування рукописів. Серед експертів, задіяних в оцінці, переважно редактори великих українських видавництв, що можуть попередньо розрахувати ризики майбутнього видання й вказати на сильні й слабкі сторони твору, що претендує на друк. Це професіонали, які добре орієнтуються у жанровій специфіці популярних ґатунків. Відтак у авторів з’являються відгук і можливість доопрацювати твір, відреагувати на зауваження, усунути ґанджі тощо. Далі літагенство може взяти на себе клопіт із пошуку видавця. Зазвичай відібрані експертами твори претендують на цей етап. За результатами співпраці з молодими і малознаними авторами з’явилося 25 книжок. І це всього за три роки роботи «OVO». Пані Вікторія продемонструвала студентам книжки Павла Матюши, Сергія Демчука, Роксолани Сьоми, Павла Дерев’янка, що з’явилися саме завдяки старанням літагенції.

Не менш важливим етапом роботи з письменниками літературна агенція вважає промоцію. Ідеться не лише про рекламу книжки, що вийшла. Важливо, створити певне реноме письменника, зробити його видимим для суспільства, а отже, й для потенційних читачів. На питання студентів, чи можливо залучати до промоції книжок медійних осіб, політиків, селебритіз, як це роблять закордоном, пані Вікторія відповіла, що на жаль, в Україні такої практики поки немає. Очевидно, що низька культура читання позначилася і на тих, хто найчастіше потрапляє в об’єктиви камер. Медійні персони демонструють загальну ситуацію в суспільстві у зв’язку із читанням (за статисткою, що її оприлюднив Український Інститут Книги минулоріч, в Україні щодня читають лише 8 % людей). Пані Вікторія репрезентувала студентам цікаві проєкти, пов’язані з промоцією читання й українських авторів, здійснені літагенцією минулого і цього року. Ішлося про літературні календарі з портретами сучасних письменників на 2021 і 2022 рік.

Насамкінець учасники онлайну висловили побажання зустрітися ще, можливо, уже в аудиторії Інституту філології після скасування карантину, адже лишилося чимало тем для обговорення.


Тетяна Белімова 


Творча зустріч студентів Інститут філології з Олександром Козинцем 

4 жовтня відбулася творча зустріч студентів Інститут філології та Олександра Козинця, відомого київського поета, викладача та науковця. Гість поділився секретами організації успішних літературних проектів.

Ось кілька з них:

1) 4 поетичні книжки, що вміщують поезії на кожен день року (поетичний календар);

2) Роман «Картка Марії»;

3) «Дороги світла» – найсвіжіша поетична книжка Олександра Козинця, що теж укладена як поетичний календар;

3) «6+1» – шість оповідань, написаних у співавторстві з різними письменниками із дотриманням ґендерного паритету.

Саме останній проект із вищезгаданих став предметом детальної розмови. Упродовж 2018 року Олександр Козинець разом із 6 іншими учасниками писав оповідання за таким методом, коли кожному потрібно було по черзі рухати сюжет. До того ж усі тексти мають 8 розділів, що дало змогу кожному створити однакову кількість тексту. Письменники навмисне використовували стилістичні прийоми своїх колег, щоб у читача виникало враження того, що це написала одна людина. Варто зазначити, що для Олександра це було не просто забавкою чи лише творчістю, а й викликом, адже він підлаштовувався під чужий стиль та тему оповідання, що обирали інші. Далі студенти почули коротку анотацію до кожного оповідання, про ті проблеми письменницької кухні, що виникали впродовж роботи та шляхи вирішення складних ситуацій, коли комусь треба йти на поступки для успіху спільної справи. Щодо змісту та жанрової специфіки можна впевнено сказати, що книжка не має однотипних творів – навіть є одна казка, що стала справжнім відкриттям нових ідей для Олександра Козинця, адже до цього він ніколи не писав у такому жанрі. «Тіло яблука» – єдина історія, де сюжет від початку й до кінця продумав саме керівник та ідейний натхненник цього проекту. Також вирізняється оповідання про людину із хворобою Фабрі (коли зовнішність людини “застряє” в одному віці), що писалося вже на останньому подихові, адже Олександр уже відчував щось на кшталт втоми від шаленого ритму та чітких дедлайнів, у рамках яких творив.

Модераторка зустрічі Тетяна Белімова зауважила, що справді робочий процес відрізнявся від загальноприйнятого, коли кістяк сюжету придумують наперед, а не поступово під час самого написання текстів. Письменник відповів, що попри такий підхід усі поставилися серйозно та завжди довго міркували перед тим, як писати наступний розділ. Прикрими недоліками проекту, як зазначив гість, були невеличкі сюжетні розходження, коли, наприклад, один автор давав персонажеві карі очі, а інший – зелені. І таких дрібничок літературна редакторка Ангеліна Олійник і сам Олександр Козинець знайшли чимало під час фінальної вичитки тексту.

Після основного виступу гостя студенти брати активну участь в обговоренні, ставили цікаві питання про роботу з текстом, а особливо про те, як створити персонажів такими, щоби вони були живими та оригінальними.

Також організатор проекту «6+1» поділився своїми очікуваннями напередодні своєї роботи. Він хотів охопити широку аудиторію, привернути увагу людей цікавою задумкою, а також видати всі ці історії окремою книжкою. На жаль, із цим виникли проблеми, бо один з авторів відмовився допомагати з виданням, а видавці не охоче беруть рукописи, що написали кілька письменників. Проте 2018 року автор вирішив бодай самвидавом подарувати паперове життя цим оповіданням і власним коштом зробив це, не забувши подарувати по одному примірнику співавторам. Ці тексти не залишилися не поміченими в літературному процесі, і кілька з них отримали дипломи літературних конкурсів (ідеться про Всеукраїнський конкурс літературних творів ім. Григора Тютюнника та Міжнародний літературний конкурс романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей «Коронацію слова»).

Наприкінці Олександр Козинець прочитав власні вірші та подякував аудиторії за увагу та зустріч, побажавши студентам реалізувати свої майбутні проекти.

Богдан Братусь 

Бюджет літературного проєкту: від простого до складного

4 жовтня на запрошення кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості на онлайн-зустріч зі студентами завітала Наталія Гук – сучасна українська письменниця і підприємиця, яка до приходу в літературу розбудувала успішну управлінську кар’єру. Пані Наталя завітала, щоб допомогти студентам 3 і 4 курсу спеціальності «літературна творчість» розібратися з такою складною темою як бюджет літературного проєкту в межах відповідної навчальної дисципліни «Літературні проєкти: кураторство».

Гостя запропонувала студентам розглянути конкретну навчальну таблицю для майбутньої організації потенційного друку дитячих книжок і виробництва на їх основі розвиваючих пазлів (пані Наталя створила таблицю з навчальною метою, тож жодних комерційних таємниць розкрито не було, бо ані такої серії дитячих видань, ані гри не існує). Окремо лекторка продемонструвала, як треба розраховувати й планувати власний прибуток, орієнтуючись на щоквартальні цифри. Воднораз пані Наталя показала, скільки витрат і на що потрібно виділяти, коли йдеться про конкретне видавництво книжки, і які з витрат стовідсотково мають місце бути в майбутньому проєкті, а яких можна уникнути або хоча б мінімізувати. Також гостя, відповідаючи на питання студентів, пов’язані з їхніми навчальними проєктами, зазначила де й як шукати кошти, як залучати інвесторів й довести потенційну привабливість власного заходу чи активності, довести власну відповідальність і значущість.

Насамкінець гостя розказала про власні літературні проєкти, пов’язані з бізнес-сферою. Зокрема показала й розказала про книжку «5+», що репрезентує однойменну економічну гру, спрямовану на саморозвиток, унаслідок успішного втілення якої й постала ідея написати нон-фікшн. Також Наталя Гук показала власний твір «Рятування Межибережжя. Книга-квест» – підліткову повість, читати яку можна за принципом гри, обираючи розділ із запропонованих авторкою.

Лекція-зустріч минула в цікавій, творчій атмосфері. Гостя мотивувала студентів звернути увагу на інші сторони художньої літератури, відкрила зовсім інші й несподівані її аспекти.


Тетяна Белімова 

‘Hope Is Not Enough’: Ukrainian University Students Prepare for War 

"Our goal is to train students to take up arms in the event of an emergency,” says the coordinator of the Students Guard at Taras Shevchenko National University in Kyiv, members of which are pictured here. (Photo: Nolan Peterson/The Daily Signal)

KYIV, Ukraine—The young man never told anyone he was going to war.

The 20-year-old student at Kyiv’s Taras Shevchenko National University slipped away in June 2014 to join a civilian paramilitary group fighting in eastern Ukraine.

The young man, whose name was Sviatoslav Horbenko, was a star pupil at the university’s Institute of Philology, where he studied Japanese. When he transferred from a university in Kharkiv, a city in eastern Ukraine, during his third year, he had to retake 17 exams.

He aced them all.

“There was no bellicose air about him,” said Serhiy Yanchuk, an associate professor at Taras Shevchenko University and coordinator of the university’s Students Guard, a volunteer militia comprising students and faculty.

“He never acted or behaved aggressively for his personal cause,” Yanchuk said. “He was friendly, warm hearted, and an easy-going person. One would surely want to be a friend of such a guy.”

“He was an exceptional student,” said Ivan Bondarenko, a professor who heads the university’s Institute of Philology. “And he was an inspiration to all of us.”

Horbenko’s angular features and piercing eyes distinguished him physically, reflecting the intensity of his inner convictions. His work ethic and natural intelligence set him apart from his peers academically, inspiring high hopes for the future among those who knew him well.

Horbenko’s father, Olexander Horbenko, is a surgeon. He volunteered to treat wounded protesters in Kyiv during the 2014 revolution. Sviatoslav Horbenko, 20, never told anyone he was going to war. (Photo courtesy of Serhiy Yanchuk)

The younger Horbenko was active in pro-revolution groups in Kharkiv, where he was studying at the time. As the revolution became violent in February 2014, Olexander Horbenko encouraged his son to transfer to Kyiv to continue his studies due to the threat of reprisals against protesters by authorities in Kharkiv.

At his father’s behest, the younger Horbenko moved to Kyiv and settled into life and his studies at Taras Shevchenko National University.

And then, a few months after the war began in the summer of 2014, Sviatoslav Horbenko disappeared. Without telling his friends, family, or teachers, he joined Right Sector, a civilian volunteer battalion, to fight at the battle for the Donetsk airport.

Olexander Horbenko ultimately was able to track Sviatoslav down at boot camp. The father tried to dissuade his son from going to war. But Sviatoslav was determined.

“That was my last meeting with him alive, our unforgettable conversation,” Olexander Horbenko later said. “Sviatoslav considered defending his fatherland as his duty, and he developed the strong bonds of military comradeship.”

At their parting,  the elder Horbenko placed a necklace with an icon and a cross around his son’s neck. It was the same necklace worn by his own father—Sviatoslav’s grandfather—during World War II when he fought the Nazis. And Olexander had worn it as he weathered sniper fire on the Maidan during the revolution.

“And I let him go,” Olexander Horbenko said. It was the last time he saw his son alive.

In September 2014, Sviatoslav Horbenko stepped onto the battlefield for the first time. One month later, on Oct. 3, 2014, he ran into the line of fire to rescue a wounded comrade.

While Horbenko dragged the man to safety, a tank shot at them. A piece of shrapnel from the round went into Horbenko’s neck, slicing his carotid artery. He was dead within minutes. As for the soldier he had run out to save—he survived.

“Death takes the best of us,” said Denys Antipov, an instructor at Taras Shevchenko University and a veteran of the war in eastern Ukraine.

Because Horbenko served in a civilian volunteer battalion, he is not officially recognized as a combatant by the Ukrainian government. He has not received any posthumous decorations, and his family has not received the compensation of about $23,000 that typically is given to the families of fallen soldiers.

“His family feels really humiliated by such ignorance,” said Yanchuk,  the professor who coordinates the university’s Students Guard.

Hell and Cyborgs

The second battle for the Donetsk airport, for which Horbenko volunteered, was fought at close quarters, and it was brutal.

Opposing troops sometimes holed up on different floors of the same building. For months, soldiers on both sides endured near constant shelling, tank shots, rocket attacks, close-quarters gunfights, and even hand-to-hand fighting, according to some Ukrainian soldiers who fought in the battle.

Ukrainian soldiers had taken control of the airport in May 2014, during the opening weeks of the war. That September, weeks after the conflict’s first cease-fire, combined Russian-separatist forces launched an offensive—comprising heavy armor, artillery, and rocket attacks—to take back the airport.

What followed was an apocalyptic showdown that lasted until January 2015.

The Ukrainians gave the nickname “cyborgs” to their soldiers who fought at the Donetsk airport—a reference to the science fiction beings that are a fusion of man and machine. It alluded to the superhuman grit required to endure such intense and brutal fighting, and a mechanical ability to endure endless fear and suffering.

Donetsk’s Sergey Prokofiev International Airport was rebuilt in 2011 for the Euro 2012 soccer championships. More than 1 million passengers passed through the facility in 2013, the year before the war started, on airlines including Lufthansa and Aeroflot.

The new terminal was stylish and modern. It featured manicured landscaping, polished floors, and chic metal detailing. A bellwether, many hoped, for Ukraine’s more prosperous future.

As the war in Ukraine evolved from skirmishes to artillery and tank battles in 2014, the Donetsk airport became a key prize. The opposing sides fought savagely for its control. Artillery and rocket attacks reduced the modern buildings to gutted ruins of crumbling concrete and twisted rebar.

Runways and the surrounding open spaces were churned into a cratered lunarscape, reminiscent of images of no man’s land from World War I battles like the Somme or Verdun.

The charred skeletons of planes littered the tarmac. The physical destruction evidenced the intensity of the battle, and the hellish conditions soldiers on both sides endured.

Surrounding villages like Pisky, about 1 mile from the airport perimeter, where Ukrainian troops staged for battle and fired artillery, also were reduced to demolished ghost towns by reciprocal separatist artillery, rockets, and tanks.

Yet, even amid the bloodletting, the opposing sides were able to demonstrate fleeting acts of humanity. Soldiers who fought at the airport described short truces, during which officers ventured out to collect the dead. Enemies walked among each other, their desire to kill undimmed, but held in check to honor the fallen men under their command.

Pro-Russian separatists, commanded and supported by Russian regulars and armed with Russian weapons, ultimately won control of the airport in January 2015. Ukrainian forces pulled back to nearby villages where they dug in for a protracted, static, long-range battle.

Two years later, Ukrainian forces still are entrenched on the periphery of the airport. Both sides fight from trenches and abandoned, artillery-blasted homes and buildings in a daily, tit-for-tat exchange of artillery and sniper fire.

The fighting has de-escalated from the death spiral of the winter of 2014-2015, but it hasn’t ended.

‘We Shouldn’t Give Up’

The students filled the hallway at the appointed hour. They squeezed, shoulder to shoulder, leaving a pocket of empty space in front of the table with the flowers, which was next to a poster with a picture of Sviatoslav Horbenko and some details about his life.

Behind the table and the poster was the entrance to the room at Taras Shevchenko University’s Institute of Philology that was named in Horbenko’s honor.

It was the second anniversary of Horbenko’s death. Some students held flowers. Others stood quietly, with their hands clasped in front of them. A memorial to Sviatoslav Horbenko, a 20-year-old university student who died fighting in eastern Ukraine. (Photo: Nolan Peterson/The Daily Signal)

“He would have made a good professor, a good husband,” Antipov, a 27-year-old teacher and war veteran, told the students gathered at the memorial ceremony.

“Do whatever you can to help our country,” Antipov told them. “But the most important thing you can do is to study, so that his death wasn’t in vain.”

Down the hall from the ceremony was a wall display featuring pictures of students and faculty who served in past military conflicts, including Lyudmila Pavlichenko, a Ukrainian sniper for the Red Army credited with 309 kills in World War II.

Horbenko’s picture is now among the others.

“History constantly repeats,” Antipov said.

Grassroots Defense

About 200 students and faculty from Taras Shevchenko National University died fighting in World War II. The history of students volunteering for war dates back to the Battle of Kruty in 1918, during the Russian Civil War.

About 300 students, along with about 100 free Cossacks, mobilized to defend Kyiv against a force of about 5,000 Bolsheviks. The students holed up at the Kruty railway station on the outskirts of the city, but eventually were overwhelmed.

More than half of the combined force of students and Cossacks died in the battle. Kyiv ultimately fell to the Bolsheviks and, along with the rest of Ukraine, was incorporated into the Soviet Union.

The legacy of the students who fought at the Battle of Kruty inspired the formation in 2014 of the group called the Students Guard. Under the direction of Yanchuk, approximately 200 students and faculty members have received military training as part of an auxiliary guerrilla force dedicated to Kyiv’s defense.

“Our goal is to train students to take up arms in the event of an emergency,” Yanchuk, the coordinator, said.

Life in Kyiv is moving on from the war, even though it hasn’t ended yet and the front lines are only a six-hour train ride from Ukraine’s capital city.

There is a film festival in Kyiv this week. The hip underground speakeasies in the city center are filled every night with patrons sipping on craft cocktails while jazz bands play covers of American songs.

At the Art-Zavod Platforma on the left bank, a former Soviet industrial space is now an art flea market and a venue for food festivals and concerts nearly every weekend.

“We try to remember that the war is far from over,” Vasyl Yutovets says.

The coffee bars in central Kyiv perpetually are filled with hipsters and students. The foreign journalists who used to be an ubiquitous presence largely have left. Only a few stalwart holdouts remain, convinced that the forgotten conflict in the east still holds the potential to spiral into something much worse.

“Here in Kyiv, the mass media, the political leadership tries to make the war look far away,” said Vasyl Yutovets, a student at Taras Shevchenko University and commander of the Students Guard. “We try to remember that the war is far from over. The threat is growing day by day.”

Yet, despite the distractions of youth, and many Ukrainians’ blind eye to the ongoing combat in the east, some students haven’t forgotten about the war.

“The hardest part is not going to the front line,” said Yutovets, who served in Ukraine’s National Guard and is a veteran of the war.

“But returning is hard, too,” Yutovets said, adding:

I can’t imagine doing nothing while our country is suffering. We are still hopeful for our future. When the war began, it was very easy to get to the front lines. We realized, then, it was our duty to support the war.

Civilian defense battalions like the Students Guard are also a hedge against further Russian aggression, Yanchuk said.

“When [Russian President Vladimir] Putin encounters the possibility of fighting territorial defense battalions, militias, or even students, it acts as a deterrent,” Yanchuk said.

Yanchuk served in Ukraine’s armed forces for three years and took part in peacekeeping operations in Kosovo. He also participated in joint training events with the U.S. military at bases in Louisiana, North Carolina, and Texas.

Yanchuk leverages his military experience and his personal connections with Ukrainian military instructors to organize training events for the Students Guard.

The group conducts weekend training events, including first-aid courses, field training exercises, and weapons training. The group also runs specialty courses, including training on mines and booby traps, tactical mountaineering, and a basic sniper course.

Ownership

The Students Guard at Taras Shevchenko University is another instance of Ukrainians’ enterprising solutions to their country’s myriad problems independent of official government channels.

“Civil society is two, or three, or five steps ahead of the government,” Yanchuk said. “Civil society is winning the war, despite all efforts from Ukrainian and Russian politicians.”

In eastern Ukraine, grassroots humanitarian groups have popped up to address the needs of Ukraine’s 1.7 million internally displaced persons as a result of the war. Across the country, veterans’ groups have formed to help returning soldiers reintegrate into civilian life and deal with the psychological consequences of combat.