Новини

Світлої пам’яті Дмитра Сергійовича Наливайка



Відійшов у вічність Дмитро Сергійович Наливайко – академік НАНУ, лауреат премії імені Тараса Шевченка, людина-легенда, людина-історія в сучасній науці. У полі інтересів ученого була світова література, передовсім європейська, у якій почесне місце займала українська: «Спільність і своєрідність. Українська література в європейському контексті», «Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст.» та інші. Це книги, які відкривали Україну, її образ світові, вводили в обіг величезний фактичний матеріал, як-от праці про українське бароко.

Людина нелегкої долі та незвичайного таланту, блискучий педагог, якого знали студенти багатьох вишів. Дмитро Сергійович своїми працями спорядив цілу бібліотеку зарубіжної класичності та сучасної літератури для українських читачів. Його лекції захоплено слухали і в Київському університеті імені Тараса Шевченка, коли він працював тут на кафедрі зарубіжної літератури. На цій та інших кафедрах були його колеги, вихованці, однодумці; тут тривали дискусії довкола нових творів і перекладів («Всесвіт», завдяки і його роботі, давав для цього багатий матеріал): Бодлер, Рільке, Т. Манн, Камю, Пруст. Наливайко є автором підручників, за якими і дотепер навчаються студенти-філологи. Вагомим є його внесок і в українську середню освіту, зосібна у впровадження та розбудову шкільного курсу зарубіжної літератури.

Із Дмитром Сергійовичем Наливайком пов’язана ціла епоха в розвитку української компаративістики, становленні компаративних осередків в університетах Тернополя, Львова, Дніпра, Миколаєва, Харкова. Йому вдалося перевести «зв’язковий» матеріал у нову, іншу площину, оновити, як це було в європейській та американській школах, її моделі, напрямки, максимально пов’язавши висліди з досягненнями інших галузей знань: культурології, антропології, етнології, психології. Методологічний плюралізм, утверджуваний компаративними студіями Д.С. Наливайка («Теорія літератури і компаративістика», «Історія літератури і компаративістика»), забезпечив новий рівень українських порівняльних студій, поставивши їх у ряд європейських.

Словами вдячності згадуватимуть Дмитра Сергійовича скрізь, де, завдяки його ініціативі, підтримці, переконливим виступам, наполегливості, працюють зарубіжники та компаративісти, готуючи нові кадри. 


Низький уклін Вам, дорогий Дмитре Сергійовичу!

Земля пухом.


Проф. Людмила Грицик, проф. Лілія Мірошниченко

Продовжено набір статей до збірника наукових праць “Стиль і переклад” 


Шановні колеги!


Продовжено набір статей до збірника наукових праць “Стиль і переклад” № 9 до 31 травня 2023 року .

Основна мета збірника – висвітлення актуальних питань стилістики, лінгвопоетики  та перекладознавства романських, германських та слов’янських мов, а також ознайомлення з новими перекладами.

Статті та переклади можна подавати такими мовами: французька, іспанська, італійська, португальська, англійська, німецька, новогрецька, українська.

Статті можна подавати за адресою: 01033, Україна, м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14, кафедра теорії та практики перекладу романських мов ім. М. Зерова (кімн. 65-66).

E-mail: tpprm@ukr.net  тел. (044) 239-34-09

Редакційна колегія залишає за собою право повертати тексти поданих статей у разі їх невідповідності фаховому рівню збірника.



Відгуки про освітню програму магістратури "Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова"

ВІдгуки ЛМА.pdf

Не цураймося свого 

із архіву 2015 року

«В мові наша стара й нова культура, ознака нашого національного визнання... І поки живе мова – житиме й народ, як національність...» (І.  Огієнко). Ці слова Івана Огієнка нині як ніколи актуальні, адже за останні пів року ми, українці, почали творити нову державу, здійснювати трансформації у всіх сферах нашого суспільства. Тож наразі гостро постає питання мовної політики. Мова з давніх-давен є свідком всіх змін, носієм традиції та коду нації. Тому в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках Всеукраїнських наукових читань за участі молодих учених «Дух нового часу у дзеркалі слова і тексту» відбувся круглий стіл під назвою «МОВА ЯК ЧИННИК ЄДНАННЯ СУСПІЛЬСТВА», на якому було порушено надзвичайно важливі проблеми мовної ситуації. Викладачі кафедри сучасної української мови – к.філол.н., доц. Людмила Кравченко, к.філол.н., доц. Вікторія Коломийцева та запрошені гості – відомий соціолінгвіст Лариса Масенко, д.філол. н., проф. Національного університету «Києво-Могилянська академія» і завідувач відділу з питань мовної та етнонаціональної політики і Секретаріату Президента України (2007-2010), голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса Тарас Марусик виступили із цікавими доповідями про мовну поведінку та мовні уподобання київського студентства, філософський та соціолінгвістичний аспекти функціонування рідної мови, державну мовну політику останніх років.

Лариса Масенко виступила перша, виголошуючи доповідь про ситуацію двомовності в нашій державі. Відома соціолінгвістка зауважила, що суржик є небезпечним. Він може викоренити рідну мову. Тому варто докладати зусиль, щоб пояснювати широкому загалу про потребу переходити на спілкування добірною українською, поступово позбуватися мовних покручів і просвітницькою роботою виполювати бурʼян із мови.

Людмила Кравченко разом із Вікторією Коломийцевою розповіли про оптимістичні результати соціолінгвістичного опитування щодо ставлення  сучасної молоді до української та російської мов в Україні. Опитування проводилося в березні 2015 року серед студентів-гуманітаріїв та природничників КНУ, до яких долучилися також студенти Національного університету «Києво-Могилянська академія». За результатами, 64% респондентів визнають українську рідною. Схоже дослідження вже проводилося Ларисою Масенко та Ганною Залізняк у 2000, 2006, 2012 роках, тому показники, порівняно з цими опитуваннями, значно покращилися. «Це можна пояснити сплеском патріотизму серед молоді Києва за останній рік, а також зміною світоглядних переконань у суспільстві через історичні виклики, що постали перед Україною. Студенти свідомі того, що освіта та державні установи мають послуговуватися лише українською, яка має бути єдиною державною мовою. Однак близько 30 % студентів спілкуються з друзями та на перервах тільки російською, ще 30 % обома мовами, хоча російську рідною назвали лише 12 % опитаних. Це є аргументом того, що молодь чітко розмежовують офіційну сферу спілкування й неофіційну, в якій, на жаль, не надає переваги українській мові. Позитивним є те, що 40% категорично проти вживання двох мов у масмедійній сфері, на кшталт Штепселя та Тарапуньки, започаткованих ще за радянських часів. Це не об’єднує, а навпаки роз’єднує країну, і до того ж створює умови для поширення суржику. Наша молодь мудра, вона відчуває потреби часу, тож варто замислитися, чи все гаразд у мовній політиці нашої держави», – зауважила пані Людмила, розповідаючи про отримані дані.

Задуматися й дійсно слід, адже наші сусіди білоруси вже росіянізувалися. «Мовна ситуація в Республіці Білорусь змушує нас діяти. З 1995 року після надання російській і білоруській мові статусу офіційних білоруська майже зникла зі сфери освіти. У Мінську лише 6 шкіл, які мають окремі класи з навчанням білоруською мовою, і це сумні реалії. А на судових процесах та й загалом у всіх державних установах узагалі послуговуються лише російською. Ми, українці, маємо зараз набагато кращі умови для функціонування рідної мови, але нам варто пам’ятати сумний досвід наших сусідів, триматися разом і не допустити такого. А мовна політика нашої держави повинна вибудовуватися так, щоб мовна ситуації в Україні не погіршувалася, а навпаки, з кожним роком покращувалася на користь української мови, яка й є фундаментом єдності нашої держави», – підсилила аргументами попередній виступ Вікторія Коломийцева.

Цікаві дані викладачі отримали щодо престижності української мови. Престижною все ж студенти вважають українську в офіційній сфері (освіта, державні установи), натомість неофіційна сфера і бізнес використовують російську. Показник престижності в побуті також падає. І це прикро, адже мова – чинник єднання. Однак студенти добре розуміють роль української мови у формуванні нації і єдності країни, тому 70% вважають, що українська мова має вживатися в більшому обсязі, ніж тепер. Як діяти? На це запитання Людмила Кравченко відповіла конкретними пропозиціями: «Освіту маємо здобувати українською мовою. За допомогою безкоштовних курсів української мови за державної підтримки розширювати коло тих, хто буде долучатися до рідної мови. Важливу роль відіграють і просвітницькі інтернет-проекти, які є наразі в Україні, але їх недостатньо. Варто почати маркувати товари українською мовою, називати кафе, ресторани, магазини тощо також українською. Обов’язково потрібно дублювати іноземні фільми українською, цікаві культурно-просвітницькі та історичні програми українською мовою показувати на телебаченні в денний час, а не о півночі, на радіо повинні бути певні квоти на українську музику та українські пісні. І, найперше, власники телеканалів та головні редактори мають задуматися, чи двомовні гасла «єдина країна – единая страна», що впливають на мільйони пересічних українців з телеекранів, об’єднують націю, чи руйнують її, оскільки провідними вченими соціолінгвістами давно доведено, що двомовність ніколи не сприяє єднанню». Запропоновані заходи дійсно потрібно впроваджувати. Зауважимо, що ми ж не утискаємо російськомовних, а лише маємо прагнути сформувати національну гідність та гордість за державу. Тому слушним є пропозиція прибрати двомовні гасла. Натомість давайте сприяти зміні мовного коду російськомовних громадян нашої країни, і таким чином почне формуватися міцна політично незалежна нація.

Про зміну параметрів буття українців із 2010 року та окремішність Сходу  та Півдня України розповіла крізь призму філософського та соціолінгвістичного аспектів Вікторія Коломийцева. Пані Вікторія слушно зауважила про недбале ставлення нас, українців, до нашої мови. «Українські поети прогнозували у творах загарбання південних земель. Зокрема, алегорично писав Іван Малкович у вірші «Мила моя Вітчизно»:

 і ясно бачу

         як ти розбігаєшся по воді

             набираєш ротом повітря —

твоє відстовбурчене крильце

готове до польоту

розбігаєшся —

                 летиш —

                    співаєш —

 клекочеш —

              і нас надихаєш —

 і будиш нас серцем

            і любиш нас крильцем

     ..боюсь за твою ліву лапку.


      Розхитування держави та мовної ідентифікації наявне також і у середині електорату держави. Чому чиновники говорять із трибуни Верховної Ради російською? Риторика наших владних мужів вражає. Тож, час діяти, адже мова знекровлюється, якщо етнічні українці розмовляють не рідною мовою». Вікторія Віталіївна навела яскраві докази на користь української щодо розуміння та забезпечення наших буденних потреб. Так, слово рос. «могильник», а укр. «барвінок». Барвінок для нас не асоціюється із могилами, він для нас барвистий. Недарма його використовували в народних обрядах наші предки. Мовна свідомість українців інша, тому не цураймося свого. Розповсюджуймо український дискурс скрізь.

       Тарас Марусик проаналізував мовну політику екс-президента В. Януковича, назвавши її «антиукраїнською, адже за часів його керування державою було введене поняття «мови українського народу». Це як? У нас одна державна мова! Пан Янукович та його соратники повертали радянські методи в освіту. А проект Ківалова-Колєсніченка – це антиукраїнська операція. Пан Тарас також зауважив, що нинішня влада мала намір закріпити «спеціальний» статус за російською мовою. Навіщо? Досі відсутній закон про державну мову. Тому давайте гуртуватися і діяти. Адже вирішення мовного питання в Україні – це формування національної гідності та єдності держави.


Ознайомитися з презентацією круглого столу "Мова як чинник єднання суспільства" 

      

Олександра Касьянова

Оголошується набір статей до друку у фаховому журналі «Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика»

Запрошуємо до друку авторів із цікавими аналітичними статтями з неолінгвістичної проблематики. Нагадуємо, наш кафедральний журнал (головний редактор - чл.-кор. НАН України Лариса Шевченко) є:

- міжнародним (входить до семи наукометричних баз),

- фаховим (категорія Б),

- рейтинговим (h-index=8),

- орієнтований на світову аудиторію (40-50% статей англійською мовою).

Наголосимо, що останній номер видання вже проіндексований у наукометричних базах:

(45) - https://apultp.knu.ua/index.php/APULTP/issue/view/18

Ознайомитися з архівом та вимогами до публікацій можна на офіційному сайті https://apultp.knu.ua

СЛОВО В НАС І МИ У СЛОВІ

Чергова Літературна студія імені Максима Рильського

«Люди гинуть за метал» – співає, як знаємо, диявол Мефістофель в опері Гуно-Гете «Фауст». Диявол у них нафантазований, а сучасний диявол-рашист – це реальний нелюд. Він примусив гинути тисячі людей не лише за метал, а за всю таблицю Менделєєва, яка є в надрах України, та найкращий у світі її чорнозем. Кожен протистоїть цьому дияволу по-своєму.  Ми – словом…  Художнім словом.

Ми – це Літературна студія імені Максима Рильського ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка. Зібралися на ній 10 січня студенти-філологи найрізноманітніших спеціальностей: україністи, літературні творці, перекладачі з різних мов, що залюблені у художнє протистояння всім дияволам світу. Слово – не всесильне, звичайно, але воно виділило людину з тваринного світу і покликане до пошуку взаєморозуміння між людьми. Тим, хто не розуміє Слова, диявол дає в руки зброю та різну техніку для знищення людства…

Літстудія була не вельми, але велелюдна. Майже половина прочитаних творів – переважно поезія та уривки з прози – це трепетне протистояння воєнним злочинам отому дияволу-рашисту. В інших звучала мудрість життя, осмислення драматизму людського співіснування. Були мініатюри, розлогі медитації, сюжетні фрагменти про нашу з вами повсякденність, але й переклади текстів з іноземних мов. Відрадно, що підключилися до Студії студенти перекладацьких кафедр НН Інституту філології з англійської, італійської та інших мов. Переважали, проте, самостійні, оригінальні твори студентів з українських  та письменницьких спеціальностей. Здебільшого 4-го та 2-го курсів. І не тільки Київського, а й Львівського та Полтавського університетів. Почули голос і з дальшого Мюнхена (Німеччина), а після закінчення Студії надходили повідомлення, що через проблеми «світла» не могли підключитися студенти з Дніпра, Черкас та Кропивницького. Географія Літстудії, отже, розмаїта і з кожним новим зібранням її простори дедалі розширюються.  

Для організації Студії найбільше попрацювали Юля Гупалюк (4-й курс україністики) та Марійка Ставісюк (2-й курс літтворчості). Вони ж були й модераторами зібрання. Велика їм за це дяка. Як і педагогам-університетчикам з Полтави (старший викладач Галина Білик), зі Львова (професори Тарас Салига, Ярослав Гарасим та декан львівських філологів Роман Крохмальний).

Студійці передали щире вітання випускниці першого набору на спеціальність «літературна творчість» Олесі Мамчич, якій 2022 року присуджена Державна премія імені Лесі Українки. Згадали, що в попередні роки лауреатами різних премій стали випускники «літературної творчості» Юля Джугастрянська, Люда Дядченко, Дмитро Зозуля, Леля Покотиполе та ін., а Олена Герасим’юк і Владислав Стольников номінувалися на Шевченківську премію.

Вклонилися студійці також пам’яті Володимира Сосюри, Василя Симоненка та Василя Стуса, які народилися в перші дні січня місяця.

Детальнішу інформацію про зібрання січневої Літстудії підготує Марина Єщенко, коли на її електронну адресу будуть прислані  прочитані твори та світлини їх авторів: poltava.proza@gmail.com. Все це буде опубліковано у студентському альманасі «Сві-й-танок» (випуск 15-й).

На чергову зустріч зберемося 14 лютого, якраз у день закоханих. Запрошуємо всіх, хто обожнює це почуття і пише про нього нові й нові твори. А також – на інші теми та мотиви…

Життя перемагає, бо залюблене!

Слава Слову! Героям слава!


ЦЕНТР ЛІТЕРАТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ ННІФ КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА


  Випускниця літтворчості ННІФ Олеся Мамчич стала лауреаткою державної премії імені Леся Українки 2022 року

"Доросла" і "дитяча" поетеса. ПЕРША З ПЕРШОГО! З першого набору на спеціальність "літературна творчість" у КНУ імені Тараса Шевченка. Виділялася талантом ще на 1-му курсі. Студенткою брала участь у Днях літератури в колись дружній Білорусі; її можна було бачити на інших літературних заходах в Україні та за рубежем, вона завжди виступає з новими творами, особливо на щорічних зустрічах випускників цієї спеціальності у дворику Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка.

Є серед випускників цієї спеціальності також лауреатка премії імені Максима Рильського (Юля Джугастрянська, в галузі перекладу), є доктор філології (Сніжана Жигун), кілька кандидатів наук (зокрема, дисертанти, що захистилися під моїм науковим керівництвом – Оксана Андріяшик та Юля Скибицька), є здібний літератор різних жанрів Олександр  Стусенко (чи не єдиний нині поет-пародист, отже – майбутній лауреат премії імені Остапа Вишні), є серйозний літературний критик В'ячеслав Левицький і не менш серйозний "дорослий" поет Олег Здорик, є добре відома в Україні іза рубежем поетеса Людмила Дядченко, є... ще чимало справжніх літературних обдаровань. Але сьогодні вітаємо ОЛЕСЮ МАМЧИЧ. Саме для таких ми з Юрієм Мушкетиком – головою НСПУ відкривали в 1998 р. літературну спеціальність у КНУ. Підтягуймось і наймолодші, і трохи старші –  "вчімося на письменника" і на університетських лекціях, і в бібліотеках, де зібрані твори світових класиків, і на засіданнях Літературної студії імені Максима Рильського. І вічні ми будемо з нею – з літературою! Література це теж фронт боротьби з нашим одвічним ворогом-каїном. Олеся Мамчич дуже активний боєць на цьому фронті. Відзначена премією імені Лесі Українки книжка «Як правильно ревіти» гідно доповнює арсенал її більше десятка книжкових видань.

   Є серед випускників цієї спеціальності також лауреатка премії імені Максима Рильського (Юля Джугастрянська, в галузі перекладу), є доктор філології (Сніжана Жигун), кілька кандидатів наук (зокрема, ті, що захистили дисертації під моїм науковим керівництвом: Оксана Андріяшик та Юля Скибицька), є оригінальний літератор Олександр Стусенко (чи не єдиний нині поет-пародист і майбутній лауреат премії імені Остапа Вишні), є серйозний літературний критик В'ячеслав Левицький і не менш серйозний "дорослий" поет Олег Здорик, є добре відома в Україні і за кордоном поетеса  Людмила Дядченко, є... ще чимало справжніх літературних обдаровань. Але сьогодні вітаємо ОЛЕСЮ МАМЧИЧ. Саме для таких ми з Юрієм Мушкетиком відкривали в університеті літературну спеціальність. Підтягуймось і наймолодші, і трохи старші - "вчімося на письменника" і на університетських лекціях, і в бібліотеках світових класиків, і на зібраннях Літературної студії імені Максима Рильського, І вічні ми будемо з нею – з літературою! Література це теж фронт боротьби з нашим одвічним ворогом-каїном. Слово Олесі Мамчич – активний боєць цього фронту. Відзначена премією імені Лесі Українки книжка «Як правильно ревіти» гідно доповнює вже близько десятка її видань, якими зачитуються і дорослі, і дітвора.


Михайло НАЄНКО, професор, директор Центру літературної творчості НН Інституту філології 


 

Урядова нагорода Литовської Республіки – Премія вчителя (викладача) литуаністичної освіти – Ігорю КОРОЛЬОВУ, директору Центру балтистики, професору ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка

Премія вчителя (викладача) литуаністичної освіти від Міністерства освіти, науки та спорту Литовської Республіки цього року присуджена Ігорю КОРОЛЬОВУ, директору Центру балтистики, доктору філологічних наук, професору кафедри полоністики Навчально-наукового інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Разом із Університетом Вітовта Великого (м. Каунас) Ігор Корольов брав участь у створенні Центру балтистики в Київському університеті, який на сьогодні очолює. Він також є розробником бакалаврської програми «Польська мова та література, англійська та литовська мови». Центр балтистики КНУ імені Тараса Шевченка активно співпрацює з закладами вищої освіти Литви – Університетом Вітовта Великого, Вільнюським університетом, Клайпедським університетом та іншими Центрами балтистики Латвії, Польщі та інших країн.

Разом із колегами з Інституту литовської мови та України І. Корольов підготував перший і поки єдиний в історії литовсько-української лексикографії двомовний українсько-литовський словник.

Професор І. Корольов вивчає литовську мову з 2013 року, а литуаністичну діяльність почав у 2018 році. Литовська мова була матеріалом дослідження в його докторській дисертації і монографії. На сьогодні слухачами Центру балтистики є близько 60 студентів. Щороку близько 20 його студентів досягають рівня володіння литовською мовою A2-B1. 

І. Корольов є організатором міжнародної науково-практичної конференції «Україна і Литва: історичні, мовно-культурні та туристські паралелі», спільно з Академією освіти Університету Вітовта Великого проводить тижні литовської мови в Київському університеті. Разом з Посольством Литовської Республіки в Україні в 2019 і 2020 роках на заходах Європейського дня мов в Києві представляли литовську мову і Литву.

Лауреат премії є учасником багатьох наукових конференцій. У його науковій бібліографії налічується понад 70 наукових і навчально-методичних праць.

Професор в Академії освіти Університету Вітовта Великого дистанційно викладає литовську мову біженцям з України в Литві.

Цього року на премію було подано 8 кандидатур з Ірландії, Бельгії, Чехії, США, Литви, Норвегії, України, Світової литовської спільноти.

Премія вчителя (викладача) литуаністичної освіти була започаткована постановою Уряду Литовської Республіки в 2016 році. Премія вручається за результатами конкурсу вчителям закордонних шкіл, викладачам за активну і творчу діяльність в галузі литуаністичної освіти.


Матеріал литовською мовою https://smsm.lrv.lt/lt/naujienos/lituanistinio-svietimo-mokytojo-destytojo-premija-baltistikos-centro-vadovui-ihoriui-koroliovui-is-kyjivo?fbclid=IwAR1KtIShtyy1i9haUW1WLpGo0Av26qtvjkwXDvYPr8uSublKOe14Y5pFqrA

Завдяки уряду Туреччини в ННІФ замінено вікна


Завдяки уряду Туреччини в Інституті замінено вікна, вибиті хвилею від російських ракет 10 жовтня 2022 року

Партнери і друзі КНУ – уряд Туреччини, Турецька агенція зі співробітництва та координації (ТІКА) і Посольство Турецької Республіки в Україні долучилися до відновлення пошкодженого корпусу Навчально-наукового інституту філології внаслідок ракетного обстрілу середмістя Києва 10 жовтня 2022 року.

На початку листопада TIKA підписала угоду з Київський національний університет імені Тараса Шевченка про надання міжнародної технічної допомоги – в її межах Анкара допоможе відновити пошкоджений корпус Навчально-наукового інституту філології, де вже декілька десятиліть розбудовуються студії тюркології на Кафедра тюркології ІФ КНУ імені Тараса Шевченка

За 45 днів удалося виконати перший етап відновлювальних робіт філологічного корпусу Шевченкового університету. Бригади, найняті турецькими друзями-партнерами, поставили вікна, замінили склопакети і вже почали штукатурні і малярські роботи в аудиторіях і подекуди в коридорі.

19 грудня 2022 року турецька делегація, у складі якої були представники ТІКА і Надзвичайний та Повноважний Посол Турецької Республіки в Україні Ягмур Ахмет Гюльдере, завітали в Навчально-науковий інститут філології, щоб оглянути виконану роботу бригад. Їх зустрічали ректор Володимир Бугров із проректорами, директор Інституту Григорій СЕМЕНЮК із заступниками, в.о. завідувачки Кафедра тюркології ІФ КНУ імені Тараса Шевченка Анна Спотар-Аяр, викладачі, студенти і співробітники ННІФ.

На зустрічі ректор Володимир БУГРОВ щиро подякував турецькому урядові та ТІКА за допомогу у відновленні філологічного корпусу університету. У відповідь Посол Турецької Республіки побажав бути незламними й надалі спільно розбудовувати українсько-турецькі студії.


Фото Сергія Терещенка

Розмова про «академічну доброчесність» і «академічну свободу»

29 листопада 2022 року відбулася зустріч студентів 3 і 4 курсів освітньої програми «Літературна творчість, українська мова і література та англійська мова», присвячена темі дотримання принципів академічної доброчесності.

Гарант освітньої програми Мар’яна Шаповал розповіла про такі основоположні та взаємопов’язані принципи як «академічна доброчесність» і «академічна свобода», а також закцентувала увагу на документах, без яких неможливо уявити навчальний процес: «Етичний кодекс університетської спільноти» і «Положення про систему виявлення та запобігання академічному плагіату».

Професор кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості, а за сумісництвом оператор сервісу перевірки унікальності наукових текстів, Анатолій Ткаченко продемонстрував роботу платформи «Unicheck». Перша перевірка оплачується університетом, усі наступні – здобувачем освіти. Тому цитуймо сумлінно, щоб не платити двічі!

Запрошена на зустріч Галина Александрова (д. філол.н., провідн. наук. співробітник Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського) розповіла про важливість самостійної роботи у процесі написання бакалаврських робіт, а саме їхньої творчої частини, і навела відомі приклади плагіату з історії української літератури.

До зустрічі долучилася відома письменниця, дослідниця  української та зарубіжної літератури, активна учасниця літературного процесу Тетяна Белімова, яка поділилася досвідом стажування в європейських університетах.

Зустріч була дуже інформативною! Студенти усвідомили відповідальність за унікальність свого майбутнього творчого і наукового доробку.

Усі матеріали зустрічі були надіслані у групові чати, щоб студенти, які не мали змоги приєднатися онлайн, могли з ними ознайомитися у зручний час.

 

Інформацію підготувала студентка 4 курсу літературної творчості

Катерина Спасьонова

Літагенція «Луна» – крок до мрії

24 листопада 2022 року відбулася довгоочікувана зустріч студентів спеціальності «Літературна творчість, українська мова та література, англійська мова» з Юлією Бузикіною, літературною менеджеркою, засновницею літературної агенції «Luna». До 2020 Юлія більше 10 років займалася організацією бізнес-заходів, але після початку карантину вирішила весь свій досвід привнести у творче життя країни. «Я дуже люблю книжки, і мені здалося, що співпраця з авторами може бути цікавою, я можу робити події на літературному ринку України».

На прикладі своєї співпраці з різними авторами Юлія розповідала про свій шлях і дала зрозуміти, що є важливим під час роботи над виданням книги. Зокрема Юлія зазначила: ««Дуже часто вам на вашому шляху доведеться робити вибір, доведеться робити неочевидні кроки, інколи переступаючи через себе». Вона згадує, як уперше запропонувала свої послуги Анні Морозовій (українська travel-блогерка) і як було страшно. В основному більшість труднощів була пов’язана із браком досвіду творчої взаємодії з авторами в Україні, у бракові проміжної ланки – літературної агенції, а тому й нерозумінні того, як це має працювати. Та після довгого пошуку інформації та роботи почалася взаємодія, яка врешті-решт завершилася виданням книжки під назвою «Четвертий помічник Святого Христофора». Сама Юлія, згадуючи цей досвід, називає його «кроком до мрії».

Велика увага під час зустрічі надавалася питанню візуального вигляду книжки. Юлія Бузикіна із захопленням згадує свою роботу з Татою Снігур над виданням «Снігові пожежі». Разом з авторкою вони ходили книгарнями й вивчали обкладинки, сторінки, текстуру, шрифти; відтак обирали те, що найбільше сподобається письменниці. Також Юлія вивчала літературний контент TikTok, аби краще ознайомитися з тим, що зараз цікавить підлітків.

Дизайн згаданої книжки справді вийшов особливим. Юлія запропонувала зробити роман двоколірним, з додаванням блакитного. У тексті є 10 ілюстрацій, а деякі частини виділені синім. На сторінках можна побачити невеличкі сніжинки, символи, а також пронумеровані незвичайними шрифтами розділи, які на планшеті намалювала донька самої письменниці. Завдяки такому креативному дизайну читачі, тримаючи книжку в руках, відчувають, що вона зроблена з любов’ю. «Не бійтесь експериментувати, не бійтеся зробити щось таке, що інші не робили, те, чого ви хочете».

Також Юлія згадувала про роботу з Оленою Клюшник, яка прагнула видати поетичну збірку. Книжка також вирізняється з-поміж інших своїм зовнішнім виглядом, особливість якого в тому, що зображення на обкладинці не надруковане, а вдавлене за допомогою спеціально замовленого та виготовленого пресу.

Серед інших авторів, із якими співпрацювала Юлія, і молода письменниця Олена Кузьміна. Якщо попередні авторки видавали свої книжки за власний кошт, то ця дівчина здобула 2021 року диплом Міжнародного літературного конкурсу «Коронації слова». Це був вибір видавництва «Фабула», із яким Олена Кузьміна уклала договір. Письменниця прагнула зробити все для своєї книжки найкращим. Вона нестандартно підходила до роботи над виданням, а також майбутнім просуванням книги. Олена організувала фотосесію із книжкою ще на етапі передпродажу, власноруч розроблювала дизайн обкладинки, створювала листівки з головними героями, проводила прямі ефіри з читачами, на яких обговорювала перепитії роману, розробила квести, грала в ігри. Окрім усього цього, Олена зняла професійний буктрейлер для свого роману.

Своїм прикладом Юлія показала студентам, як важливо, незважаючи ні на що, рухатися вперед. «Якщо ви йдете, не боїтеся, то завжди отримуєте нагороду». І хоч як іноді не було б страшно, скільки б сумнівів та невпевненості ви б не мали, потрібно йти назустріч страху. Тільки тоді, так само, як і Юлія Бузикіна, вам вдасться досягти успіхів у тому, про що мрієте. «Рухайтесь вперед, не зупиняйтесь, нічого не бійтесь», – саме такими словами Юлія завершила свою розмову зі студентами.

 

Олександра Родрігес, студентка ІІІ курсу «літтворчості»

Світло гасне – спалахують зорі

(листопадове засідання літературної студії імені Максима Рильського)

На початку засідання Антон Іщук, голова літературної студії, відкрив таємницю, що наступне засідання він планує провести як дистанційно, так і очно, але останнє залежатиме від того, чи йому вдасться домовитися з однією авторкою, щоб вона прийшла до нас на зустріч. Позитивний настрій Антона Іщука мотивував, тож про те, що перешкодою для живої зустрічі може бути війна, та й 63 зал, де у нас зазвичай відбуваються зустрічі, після ракетного обстрілу не у найкращому стані, згадалося не відразу.

Засідання ми почали, як нас назбиралося чотирнадцять. Враховуючи обставини, це доволі непоганий результат. На початку директор Центру літературної творчості Михайло Кузьмович Наєнко привітав студентів, нагадав, що за місяць, який минув, був день народження другого голови нашої літстудії – Івана Драча, і процитував вірш поета:

 

* * *

Вірші не потрібні нікому

Саме тому вони найголовніше

Душу вкладай у крапку і кому –

Бог ними Вічність пише

Душу вкладай у Слово тверде

Спочатку було – і немає

Вітер гуде Сонце руде

Снопи золоті вергає (…)

Вірші не потрібні нікому

Та Бог у них душу несе

Мають жагу правічну

Мають снагу незникому

Мають – і все…

Михайло Кузьмович не упустив можливість зауважити, що сучасні молоді автори нехтують розділовими знаками.

– Можливо, – як сказав директор Центру, – наша віршована чи прозова творчість нікому й не потрібна, але виявляється, що без неї ми були б, як тала вода чи інші дерева, чи інші рослини в лісі. Їх багато, але вони між собою не спілкуються, бо живуть без душі. А ми працюємо з душею.

Також Михайло Кузьмович повідомив, що два місяці тому відійшов перший староста літстудії іменної Чумака Олесь Васильович Лупій, а також додав, що другокурсники, творчості яких присвячене сьогоднішнє засідання, останні, кому пощастило зустрітися на живому засіданні на першому курсі минулоріч.

Антон Іщук відмітив, що за місяць, що минув від попереднього засідання, він нічого нового не написав, проте багато прочитав і багато прослухав. На його думку, у кожного в житті бувають періоди для читання, для сприймання, для обирання інформації, літератури, ідей, а іноді є періоди для відтворення.

– Наприклад, у мене це іноді чітко поділяється, а іноді є такий період, що це міксується. От, наприклад, нещодавно відбувся творчий вечір Любка Дереша, який є викладачем курсів літературної творчості «Літосвіта» і «Риба». І от у мене таке питання: скажіть вашу думку, чи можливо навчити людину бути письменником? Також Антон поставив питання сьогоднішнім учасникам засідання літературної студії, які в них були книжкові знахідки за останній місяць.

Михайло Кузьмович відповів, що він зараз працює над трьома проєктами, які наступного року будуть опубліковані. Зокрема над другим випуском буклета Центру літературної творчості.

– Бо перший ми зробили ще у 17-му році, коли відкрили Центр, а тепер через п’ять років новий робимо випуск – своєрідний дайджест того, як працював Центр і як працювала, зокрема, і літстудія за останні п’ять років.

Керувати засіданням узялася заступниця старости літературної студії Марія Ставісюк. Другокурсників виявилося усього троє на засіданні, тож першою погодилася зачитати свої твори Лілія Черненко. Найперше вона відповіла на читацьке питання Антона, зауваживши, що студенти багато читають літератури, і важко визначити, що з усього масиву вони читають для себе, а що для навчання. Але останнім часом для себе не виходить читати.

– Але з останнього, що мені припало до душі, це були спогади про неокласиків Юрія Клена. З сучасного це був Ілларіон Павлюк – «Я бачу, вас цікавить пітьма». Розкішна книжка, прекрасна.

Далі другокурсниця прочитала свої вірші:

 

* * *

я вірив тобі,

як дитина вірить

кожному псу на вулиці.

та вони заслуговують трохи більше.

заколисала мріями,

що завтра точно буде краще,

що все минає,

і занапастила.

я давав тобі рівно три шанси:

вересень

став синонімом жертвоприносин,

замість теплих кав’ярень –

тільки плачі та голосіння.

жовтень

став акордом що ніколи не прийде в тоніку:

він так і повис у повітрі.

листопад

вітром зніс ластовиння зів’ялих спогадів,

можеш кришити їх собі в чай.

я хотів стати синім птахом,

а став

просто зраненим.

 

* * *

33 рядки

почекай, я відчиню вікна

щоб ти зміг увійти

це ж різдво сьогодні

я давно чекаю на тебе

сідай не соромся

отут у мене кутя

і ще одинадцять страв

бо так треба

традиції

вип’єш трохи глінтвейну?

(пробач, я не прочитала чи можна ісусові глінтвейн)

 

поговоримо про те про що треба навіки замовкнути

тільки не можна лихословити сьогодні

бо ж різдво

(але можна завтра)

хочу вислухати твою історію

(знаю буду багато плакати)

у нас вона така ж сумна

тільки ми платимо за помилки а не просто так

ой ісусе дивись вертеп

певно дивно дивитись на те як розігрують твій день народження

із сумними очима й померклим серцем

я би так хотіла все змінити

щоб ти не страждав

(не тільки тоді

а й нині)

заспівати тобі колисанку

і побачити як ти злітаєш

розпадаєшся на мільярди зірок

рік у рік

рік у рік

щоб укотре народитися

для тих кому не потрібен

 

Марія Ставісюк зауважила, що вірш дуже потужний, і Ліля прочитала ще один.

 

* * *

я лише подорожній

зі свічкою в руках

все що я можу бачити

тільки світло

від крихітного полум’я

і пітьму навколо

мене страшить мовчання

цих неосяжних просторів

та ці голоси

вони плачуть і шаленіють

я відчуваю їх розпач

на кінчиках пальців

 

я не вінець творіння

я просто несу свічу

вона обливається воском

я – слізьми

я лише подорожній

зі свічкою в руках

я йду через дев’ять кіл

до десятого неба

у долину любови

тільки би не прийти

до долини байдужости

 

Другою слово взяла другокурсниця не з літературної творчості, а з україністики – Анастасія Смоглюк:

– Залюбки поділюся з вами своєю поезією. Пишу досить давно, але сподіваюся, що, може, сподобається.

Анастасія підмітила, що спочатку писалися вірші більше про війну і все, що пов’язано з нею.

– Я деякий час перебувала в Польщі, – додала студентка, – і звернула увагу на те, що поки перебувала за кордоном, то якось не було ніякого натхнення, бажання писати, а коли повернулася знов в Україну, то раптом зовсім по-іншому це сприймається і якось і пишеться легше. Може, тому, що на Батьківщині.

 

* * *

Кляті події теперішніх днів:

Втрачаєм коханих, ховаєм близьких.

Коли все скінчиться з останньою кров’ю?

Хочу пожити вільно, з любов’ю!

Під вибухи знов не зриватися з ліжка,

Сирени не чути, читати десь книжку,

Не думать, що завтра день вже останній,

Що більш не побачимо рідне кохання.

Я хочу пожити! Не треба рятунку!

Була так щаслива до цього дарунка.

А зараз щодня тільки сльози рікою.

Та добре, що сльози, багато ж бо кров’ю…

Я житиму в рідній, вільній країні!

У славній, великій своїй Україні!

Душу і тіло вкладем за свободу,

Бо ми – українці – великого роду.

 

***

Ми знову летіли кудись подалі

В яскраві, рожеві, прекрасні мрії,

Далекі відстані нас надихали

На дивні вчинки, раптові дії.

Кохання щире все більш зростало,

Серця палали, горіли очі,

Обійми теплі мене зігрівали

Й інтимні розмови до пізньої ночі.

По тілу пройшла тонкою рукою,

Вуста цілували кожну клітину,

Вабив запах парфумів з собою,

В очах губилась неначе дитина.

Так дуркували аж до світанку,

Забули, що хтось, крім нас іще є,

Самі на планеті до сáмого ранку,

Ми і любов, що між нами живе.

 

***

Чому у присмерку безмірних височин

Я маю потопати у безодні?

Чому, коли душа кричить з низин

Я палко маю стримувати сльози?

Життя, то певно просто так. Халепно.

Проблеми? Може зовсім їх нема.

Але сидіти в бездіяльні прикро,

Коли сказати хочеться слова…

А сенсу? Їх-бо навіть не почують,

Вони у порожнечу та й падуть,

Єдине страшно, щоб життя те смертне,

Гру не зіграло перш, ніж вип’єш ртуть.

Вона тебе погубить, що зомлієш,

Тебе вже більш ніхто і не пізнá,

І не відчуєш присмак, як дотлієш,

Бо ж була в ртуті завжди до пізнá.

Страшні слова, які лунають досі,

У пам’яті моїй, у голові…

А ти ніколи так і не почуєш,

Тобі ж бо ртуть тепер лиш до снаги.

 

Наступною взяла слово Софія Денисюк з другого курсу літературної творчості і повідомила, що «зараз їй просто нічого не пишеться». Марія Ставісюк відмітила, що начебто мало б бути легше під час війни відволіктися поезією. Але сама, коли їй погано, теж не може писати.

– А коли воно вже перетравлюється, вже тоді можна якось. Хто перетравив – то будь ласка. Діліться думками, діліться почуттями. Я колись собі відчула, що поезія – це видихи. От щось стається – і ти видихаєш. І це поезія. Ну, кому як насправді. Бо є ж різне. Є інтелектуальна поезія, є Іван Драч, з яким… В Івана Драча поезія це не видихи. В нього просто геніальність.

Після ліричного відступу читала свій твір першокурсниця літ творчості Анна Козачук:

 

двадцять третя нуль нуль

годинник показував двадцять третю нуль нуль

я сиділа вимальовуючи нікчемні вірші

хтось вмирав щохвилинно від ворога куль

що виходить я краща чи гірша

сирени кричали мені ховайсь в укриття

до моєї тривоги тепер ще і повітряна

все ж чого варте коротке людське життя

здається це лише подих вітру

хтось удома тихенько замучено плакав

я тремтіла ховавши від холоду руки й серце

віддати б душу розтерзати собакам

може так стало би трохи легше

по новинах казали ворог ніколи не спить

і чомусь засинати тепер й мені не вдавалось

моє серце стука кров шалено кипить

лікарю порадьте щось на травах

десь лунали так сильно ракетні удари

я сиділа зовсім сама у ламповій тишині

піднятися б зараз далеко у хмари

назустріч новій незабутній весні

 

Антон Іщук уже декілька разів заявляв, що якщо знайде свій прозовий твір, то зачитає для нас уривок із нього, і таки спромігся його знайти.

 

Дем’ян

Він мляво дивися з-під припухлих після сну повік на вікно, яке було найтоншою мембраною між ним і дощовим світом навколо. Звуки лагідних ударів крапель об скло заспокоювали та створювали почуття присутности чогось рідного поблизу, на відміну від клацання годинникової стрілки, що їх він ненавидів за колючість і нетактовність, за звичку підганяти й тривожити.  Стара дерев’яна віконна рама вбирала воду й, здавалося, молодшала й міцніла від того.

Дем’ян відчув перші свіжо-електричні дотики холоду, що залишилися на непокритій ковдрою нозі. Він перевів погляд на свою ногу й чомусь згадав, як у дитинстві намагався змішати гуаш, аби вийшов колір шкіри. Білий-жовтий-рожевий. Знову жовтий. Може, трохи коричневого допоможе або знову рожевого. Словом, тоді йому так і не вдалося. Як і зараз не вдається скласти думки докупи, аби змогти хоча б підвестися й проіснувати  в цілісному вигляді кілька годин у цій холодній кімнаті. Так, спочатку б глянути, котра година. 12:04 – пів дня вже немає.

На спинці стільця червонів повішений  светр, що його раніше носив хтось зі старших троюрідних братів, а котрась з тіток, коли светр став тісним на першого власника, спакувала його й ще достобіса мотлоху й віддала в торбині Дем’яновій матері. Дем’ян  навмисне жодного разу не одягнувши кілька разів викидав його до кошика для прання, аби позбавити річ будь-якого натяку на минуле життя. Цікаво, чому його далекі на кілька років старші родичі носять винятково паскудні речі? Але цей червонуватий светр був найменш поганий зі всього.   Хлопець зняв зі спинки стільця й одягнув цього «прийомного светра» й побрів на кухню. «Усе ж це щастя, що батьки поїхали аж на тиждень», - подував він. На мікрохвильовці лежали кілька стіків розчинної кави. Він поставив на плиту чайник, а тим часом вирішив вийти покурити на завжди безлюдні сходи їхньої хрущовки.

У під’їзді стояв запах фарби. Дем’ян старанно почав уявляти полотно, де свіжими масками яскріли пасма зеленої трави. А потім руки художника, замащені в цю таки фарбу. І стару сорочку з грубого льону, рукава якої підкачані до ліктів. Мабуть, чудово б жити в майстерні художника, відчувати той небуденний спокій, вдихати запах фарби, роглядати полотна, сорочку й руки. 

Коли докурив, повернувся на кухню. У холодильнику знайшлося трохи сиру до кави. Думки потихеньку ставали на місце, але голова досі трохи боліла від пересипання. Завтра до школи, а він ще й не сідав за домашку. Треба б згадати, що одинадцятий клас – це час підготуватися до іспитів, аби вступити на бюджет і потрапити в якесь затишне місто подалі від дому.

Дем’ян часто уявляв, як приходить до університету й дивує всіх своєю грою на гітарі, підкорює инших студентів, а потім зізнається, що ще в школі зіграв у фільмі, але не любить про це говорити, бо хоче, аби його сприймали як звичайного хлопця, а не селебриті. Він уявляв товариського високого блондина, який плескає його по плечі й запитує: «Дем’яне, а чого ще ми про тебе не знаємо?». І тоді Дем’ян із гордою усмішкою відповідав блондинові й дружньому гуртові: «Ви багато чого про мене не знаєте». А потім ішов собі, залишаючи по собі здивованих однокурсників, які ще довго стояли й обговорювали його. Показ фільму в його голові перервав грім.  Направду, Дем’ян не вміє грати на гітарі й у жодних фільмах ніколи не знімався. Іноді йому спадало на думку, що годинні уявлення цих від початку свого нереальних  геройств – лише витрата часу. Але саме ці моменти вносили солодкий смак у його дні, і дійсно на якусь мить ставало затишно. Відсутність батьків – ідеальний час для таких сеансів. 

Далі свої вірші читала заступниця старости – Марія Ставісюк.

Михайло Кузьмович Наєнко вирішив таки розкрити детально питання «чи можна навчити письменника бути письменником», оскільки його ставлять із першого дня заснування цієї спеціальності у нашому університеті:

– Тут ставили питання, чи можна навчити письменника бути письменником? Я, коментуючи цю фразу, хочу нагадати, що оцей вираз – «Чи можна навчити?» – я чую з першого дня, коли я разом із Мушкетиком відкривав цю спеціальність «літературна творчість». Найбільше, ви знаєте, хто противився оцьому навчанню, це, м’яко кажучи, графомани, які щось написали. Не ідіть у відкриті двері. Ми знаємо, що навчити письменника бути письменником не можливо – це Божий дар. А спеціальність оця створена у всьому світі для того, аби допомогти тому, кому дав Бог, огранити свій талант, відшліфувати його трошки, бо часом бувало так, як казав Петро Панч у двадцятих роках, що в літературу рушив малописьменний письменник. Оце була біда. Оті всі «Гарти» народили багато малописьменних, а потім-таки багато хто і викрастилізувався. Отже, я відповідаю з тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року на оце питання, чи можна навчити. Не навчиш, але допомогти зможеш. Чимось допомогти зможеш, принаймні навчитися треба бути грамотним письменником. Можна, звичайно, писати і без ком і все з малої літери, як дехто це любить, – Бодлер, кажуть там, і хтось, хто заклав таку моду, але ні в Котляревського, ні в Шевченка, ні в Шекспіра такого не було. Тобто можна писати і без розділових знаків. А в грузинській мові, наприклад, узагалі немає великих літер – вони пишуть усе з малої. Може бути й так. Але ми не грузини, у нас трошки інакше.

Опісля цього слово знову взяла Анна Козачук:

– У мене був перший досвід нещодавно в написанні неримованої поезії, і я хотіла б поділитися.

 

Піти, загубившись у листопаді…

Тремтіти від холоду твоїх слів.

Зігріватися від твого подиху.

Обпікатися об свої думки.

Витримувати твій крижаний погляд.

Запитувати себе: що холодніше –

Чи ця осінь, чи теперішній ти?

Затримувати дихання у очікуванні,

Точно знаючи відповідь, але боячись її.

Ховатися в жовтому листі від голої правди.

Намагатись загубитися у тихому листопаді.

Учитися відпускати, хоч якби не було тяжко,

Тримаючи твою руку, все одно тебе відпускати.

Кружляти із вихром пронизливого вітру.

Шепотіти небу, щоб і далі було голубим.

Намагатись знайти, як зігрітися серцю.

Розуміти, що єдиний вихід – це спалити мости.

Класти руку тобі у потерту кишеню.

Тікати від щастя і від теплого світла фар.

Кричати птахам, щоб вертались додому скоріше.

Дивитися сумно на твої вже чужі вуста.

Фарбувати спогади у жовтогарячий.

Дихати вільно, позбуваючись від вантажу.

Зарікатися більше ніколи не повертатися.

Обпікатися. Загубитися. Відпустити... Піти.

 

Потім зачитала свій вірш четвертокурсниця літературної творчості Валерія Олійник.

* * *

Я писала б тобі про Африки

і різновиди дюн Сахари,

про сум безкінечний за снігом,

про Вінграновського і Корани.

Я би тобі написала,

як океан поглинає судна,

як скриплять плечові суглоби,

про українські міста безлюдні,

про зелений потворний мул.

У мені розгорталася б тиша

і в ненависть була б обута,

і салюти в мені тріщали б,

як нічна хрущовська споруда.

Я писала б тобі все менше,

не маючи жодної совісті,

про те що любов недоречна,

що всі помирають в самотності.

Її підтримала одногрупниця Олександра Стельмах, четвертокурсниця літературної творчості, й зачитала верлібр:

* * *

Тиша. Спокій. Ліниві обійми щоранку.

Відкладене щастя на завтра. Вагон...

Напівпорожній.

До весни щойно прибрані вулиці.

 

Хлопчик, бинтами замотаний, біжить показати мумію...

Мамі, що скоро народить йому...

братика.

Нове простирадло з машинками.

 

Вони скаржились на життя, люблячи його всім серцем.

Хотіли змінити світ, та скажена, типова для Сходу ніч виявилась...

першою.

Внесла свої корективи.

 

Тиша – тільки омріяна. Спокій – явище мертвих, або ворогів.

І терпкі, бо можливо, останні...

обійми.

Серед вулиць, де варто боятись захованих мін.

 

Хлопчик, бинтами замотаний, сумирно лежить на колінах якоїсь тітоньки.

Скоро скажуть, що братика він...

не побачить.

Трохи втішать: "Ти чудом лишився живий!"

 

Маріуполь утомлений. Постмодерні будинки оголені аж до нутрощів.

А на згадку про маму лиш всіяне червоними плямами простирадло...

з машинками.

І великими буквами "ДЕТИ", що вона малювала, вірячи.

 

 

Наступною слово взяла Катя Дюкова.

 

Зоопарки на гіпоталамусі

Мої тигри смугасті,

Жирафи довгошиї.

Всякої масті

Надихають на мрії.

 

Тигри кликасті

Можуть вас з'їсти,

А жирафи смугасті –

Травою запропонують заїсти.

 

Та тигри трави не їдять.

Чи накинуться вони на жирафів?

І не гадай, плигнуть та поїдять,

Бо сила б'є каліграфів.

 

– Або круто, або класно – іншого слова у мене немає, – коментує Марія Ставісюк.

Засідання добігає до кінця, і Марія починає дивитися, хто ще з присутніх не читав своїх творів. І виявляє Григорія Дмитровича Клочека й запрошує читати свої твори.

Григорій Дмитрович свого часу був рецензентом моєї дисертації, то зустріти його в такій ситуації (якщо це можна назвати словом «зустріти») дуже цікаве враження.

Він каже, що він не поет, а літературознавець із Кропивницького, що  розіслав запрошення на літстудію своїм студентам і зайшов подивитися, хто з них долучився. І виявив, що нікого з них немає.

Михайло Кузьмович робить ліричний відступ і розказує літстудійцям, що Григорій Дмитрович Клочек професор Центральноукраїнського державного університету імені Володимира Винниченка у Кропивницькому.

– Хто буватиме в тих краях – зайдіть у двір університету імені Винниченка, побачите там прекрасний його пам’ятник, встановлений уже в часи незалежності. Бо ми коли вчилися з Григорієм Дмитровичем, то Винниченко, саме ім’я, було для нас під великою забороною. І ми не могли, так би мовити, знати його творчість. Одного нашого студента за те, що знайшли в нього під подушкою роман «Сонячна машина» Винниченка, було виключено з університету.

Михайло Кузьмович додає, що свого часу теж був змушений читати «Сонячну машину» з-під подушки, щоб ніхто не побачив.

Студія добігла кінця, ми мило попрощалися і домовилися обов’язково зустрітися наступного місяця.

 

Єщенко Марина,

Ст. лаборант Центру літературної творчості

Чарівне перетворення рукопису на книжку: розмова з Оленою Рибкою

   10 листопада 2022 року студенти спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література, англійська мова» мали змогу відвідати зустріч і познайомитись ближче із заступницею головного редактора видавництва «Vivat» Оленою Рибкою. Гостя поділилася своїм професійним досвідом про перетворення рукопису на книжку і підготовку останньої до друку.

     Олена розповіла студентам, які опановують творчу спеціальність, про те, де видавництво «ловить» бестселери. Зокрема, йшлося про перекладну літературу і тренди, які враховує видавництво, обираючи той чи той проєкт, а також про те, як відбирають і оцінюють рукописи українських авторів.

    Для тих, хто пише, лекторка дала кілька порад щодо того, як подати рукопис до видавництва. По-перше, варто коротко розповісти про себе (1-2 речення), описати, який рукопис і для якої цільової аудиторії ви пропонуєте, дати контактну інформацію, зокрема активні посилання на актуальні соціальні мережі. Окрім того, необхідно додати анотацію на 300-500 знаків й описати додатки. Водночас не варто надсилати листа копією, адресуючи до всіх видавництв світу, і прикріплювати додатки без опису.

   Під час лекції Олена Рибка розповіла про послідовність перетворення рукопису на книжку. Цей процес налічує декілька етапів: рецензування, що передбачає оцінку тексту й потенціалу книжки, редагування, дизайн і верстка, друк. Спершу кожен рукопис піддається внутрішній рецензії й розглядається на редакційній раді (до якої, до речі, входять не лише редактори, а й ті люди, які продають книжки й працюватимуть над піаром). Після ухвалення позитивного рішення підписують договір із автором. І тоді починається власне робота над книжкою.  

 Над рукописом працює чимала команда. Зокрема, це провідний та випусковий редактори, літературний редактор, коректор, художній редактор, ілюстратор, дизайнер. Сила команди — у можливості мозкового штурму, об’єднанні експертності редактора літературного й редактора художнього, у синергії і вмінні обрати найвідповіднішу стратегію створення конкретного проєкту.

  Особливу увагу приділяють тексту, роботі з авторським задумом, намагаючись уникати крайнощів: редактор має пам’ятати, що авторові варто залишатися автором, і не переписувати за письменника його текст на власний розсуд. Водночас важливо помічати найтонші нюанси, перевіряти факти, огранювати мову й спрямовувати автора у справі поліпшення й увиразнення тексту. Допомагати покращити, але й вірити в авторський стиль.

   І ось рукопис проходить свій шлях до типографії, друкується і стає на полички у книгарнях. Або ж у додатках, адже зараз якраз той період, коли електронна й аудіокнижка стають ще затребуванішими. Їх читають люди в Україні і світі, читають навіть на окупованих територіях. Олена Рибка підкреслила, що взаємопідтримка між авторами, видавництвами й читачами цього року особливо показала те, що українська книжка для багатьох українців стала однією з базових цінностей.

  Багато хто зі студентів спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література, англійська мова» мріє про видання власного рукопису, тож зустріч видалася дуже цікавою, насиченою й інформативною.

 

Анна Сологуб, студентка 3 курсу спеціальності «Літературна творчість, українська мова і література, англійська мова»

«Creative Women Publishing»: про українські книжки і не лише.

Нотатки після розмови зі Славою Світовою


3 листопада 2022 року студенти ОП «Літературна творчість, українська мова і література та англійська мова» в онлайн форматі зустрілися із письменницею, співзасновницею «Creative Women Publishing» та «Creative Women Space», експерткою з питань креативності й розкриття творчого потенціалу, тренеркою зі словесної майстерності, у минулому – головною редакторкою книжкової серії «Теплі історії» і просто неймовірно харизматичною жінкою – Славою Світовою.

«Creative Women Publishing» – маленьке видавництво із великою історією, «засноване жінками для жінок: тих, що пишуть і тих, що читають». Письменниця підготувала яскраву і цікаву презентацію, у якій розповіла про становлення видавництва і власний творчий шлях, що нерозривно пов’язані між собою. Тож із чого все починалося?

У далекому 2007 р. пані Слава почала мріяти: «Я хотіла, щоб у мене була книжка, щоб мене видало видавництво. Я цікавилася і безкінечно модерувала літературні події». Між мрією писати та її реалізацією пройшло сім довгих років, сповнених наполегливості та зусиль. У 2014 р. світ побачила перша книжка під назвою «Жменька слів для доброго настрою» видавництва «Брайт Букс». У той самий час письменниця разом із подругою засновують перший український дівочий сайт гарного настрою «Каралєвна», що поступово закрутив їх у вир несподіваних проектів: з’являються книжки «Балачки про все на світі» (2014) і «Теревені аж до ранку» (2016), написані веселим жіночим колективом, а також друга книжка Слави Світової – «Жила-була Я».

У 2018 р. разом із п’ятьма амбіційними дівчатами письменниця засновує жіночий креативний простір у самому центрі Києва, який існував два роки і став осередком не тільки для жінок творчих професій, фрілансерок і жінок, які прагнули змін, а й для благодійних фондів, громадських організацій, консульств тощо. Але й на цьому шалена енергія пані Слави не вичерпалась: зрозумівши, що вона хоче допомагати іншим писати книжки та підтримувати авторок-початківців, вона активно починає проводити власні тренінги із креативного письма та словесної майстерності.

Із початком коронавірусу й загальнонаціонального локдауну «Creative Women Space» довелося закрити. Але, як відомо, кожен кінець – то початок чогось нового, а у випадку команди енергійних та креативних жінок ця сумна подія привела до здійснення давньої мрії – відкриття власного видавництва. Слава Світова розповіла нам про цікаву платформу «Спільнокошт», яка дає можливість отримати підтримку для твоїх ідей. Саме завдяки цій спільності «Creative Women Publishing» видало свою першу книжку «Про що вона мовчить» (48 особистих історій від жінок на абсолютно різні теми), ставши третім найбільш успішним проектом за всю історію існування платформи. Паралельно видавництво працювало над створенням іншої книжки під назвою «Анатомія письменниці. Як творити живі тексти», у якій власним досвідом діляться 15 сучасних українських письменниць.

Із початком повномасштабного вторгнення «Creative Women Publishing» призупинило свою роботу. Команда роз’їхалася по різних куточках світу, тож майбутнє видавництва було під загрозою, але креативна директорка вирішила: «Я не хочу зупинятися. Я буду робити все можливе в моїх силах, аби видавати книжки українською».

Наразі видавництво поступово відновлює свою роботу, тож пані Слава поділилася із нами досягненнями та планами на майбутнє. Зокрема, їхня новинка «Хрестик, або дуже кривава книжка» увійшла до довгого списку «Книга року BBC» (Есеїстика). Також, «Creative Women Publishing» планує випустити книжку «Єдинороги Лесі» як вшанування пам’яті активістки Лесі Харченко, а нова збірка «Про що він мовчить», де вміщено 50 відвертих історій від чоловіків, вже відправлена у друк і є у передпродажі. «Наразі моя місія пов'язана з тим, щоб я писала, друкувала і допомагала іншим писати книжки українською мовою в Україні», – зізнається наша гостя. 

Зустріч була надзвичайно цікавою. Крім того, пані Слава та її команда спеціально для нас підготували промокод, за яким можна отримати знижку на придбання книжки. Це був дуже приємний подарунок. «Creative Women Publishing» – видавництво, що пройшло величезний шлях зі злетами та падіннями, але його команда – це приклад сильних і креативних людей, що впевнено йдуть до своїх цілей.

У нас залишились тільки позитивні враження від зустрічі, бо спілкуватися із такою яскравою, запальною і щирою людиною, яка за декілька років змогла не тільки повністю змінити своє життя, а й допомогти іншим талановитим особистостям – то дуже захоплююче. «Creative Women Publishing» справді унікальне явище в нашій країні, спрямоване на розвиток та популяризацію книжок українською. У цього видавництва довга й цікава історія і, я впевнена, велике майбутнє.


Спіріна Ольга, студентка III курсу ОП «Літературна творчість»

Грецький день «Охі!»: боротьба за незалежність – найвища цінність вільних суспільств

Центр елліністичних студій імені Андрія Білецького та студенти бакалаврської та магістерської програм зі спеціальності «035.081 «Новогрецька філологія, англійська мова та переклад» вшанував пам'ять греків, полеглих у Другій світовій війні, та на честь Національного свята Греції Дня ОХІ! (Ні!) 28 жовтня провів літературний вечір «Боротьба за незалежність – найвища цінність вільних суспільств». На вечорі розповіли про напад Італії на незалежну Грецію на початку Другої світової війни, мотиви, які звучали в ультиматумі Б.Муссоліні, його намір «переписати» історію, вважаючи сучасну Грецію невід’ємним складником Римської імперії, яку має відродити Італія, та порівняли з російською агресією проти України. 

Студенти М.Казанцева, Д.Невмержицька, І.Смаровоз, К.Дорошенко А.Остапчук читали поезію С.Жадана, І.Шувалової, І.Ківи, Ю.Мусаковської, яка виникла як реакція на війну Росії проти України, що почалася 2014 року, ділилися своїми спогадами про дні вторгнення та опір українського суспільства загарбникам. Студентка магістерської програми Н.Морозова прочитала власний переклад поезії С.Жадана «Доки тебе стереже твоя спрага…». Слово взяв виконуючий обов’язки посла Греції в Україні п. М.Андрулакіс, який на початку вторгнення очолював Генеральне консульство Греції в Маріуполі і був очевидцем боїв за місто.

На ультиматум Муссоліні грецький народ у 1940 році відповів героїчне ОХІ! Сьогодні героїчне Ні! загарбникам говорять українці. Цитата В. Черчилля «Heroes fight like Greeks» сьогодні звучить, як «Heroes fight like Ukrainians».


Відеозапис події: https://www.facebook.com/moderngreekinkievuniversityofshevchenko/videos/809705790143150 


VI  Науково-методичний семінар «Лінгводидактика в загальноосвітній школі України: інтеграція науки і практики»

28-го жовтня 2022 року  відбувся VI  Науково-методичний семінар «Лінгводидактика в загальноосвітній школі України: інтеграція науки і практики», який  кафедра методики викладання української та іноземних мов і літератур Навчально-наукового інституту філології організовує щорічно для студентів і магістрантів спеціальності «Середня освіта», які прагнуть стати вчителями української та англійської мов. Напрямок цьогорічного семінару «Українська мова в контексті інших мов і культур: навчання й пізнання» оголосила кураторка освітніх курсів з української лінгводидактики, доктор педагогічних наук, професор Олеся Любашенко. Цей напрямок підказано студентами у зв'язку зі драматичними подіями війни в Україні. Їм довелося мандрувати світом, спілкуватися з ровесниками з інших країн, дізнаватися про умови навчання мов в інших країнах, з’ясовувати статус і місце української мови в колі європейських мов і культур. Крім того, міжкультурна комунікація і виховання мультимовної особистості залишаються прогресивними тенденціями у світовій лінгводидактиці,  а ця тема є частиною програмних курсів студентів освітньої спеціальності.

Завідувач кафедри, доктор педагогічних наук, професор В'ячеслав Шовковий наголосив на важливій місії транслювання досвіду школи в студентській аудиторії, на необхідності регулярних зустрічей вихованців кафедри із представниками шкіл-роботодавців. Учительський колектив Спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів №277 з поглибленим вивченням англійської мови міста Києва  представили викладачки української мови  Алла Горкуненко, Олена Ткаченко, Олена Топольницька, а Навчально-виховний комплекс «Новопечерська школа» репрезентувала сертифікована тренерка НУШ, методистка «Всеукраїнської школи онлайн» Юлія Набок-Бабенко.

Експериментальною новацією семінару стала презентація уроку української мови у 8-му класі, підготовлена студентками 4-го курсу ОР «Бакалавр» Катериною Здор, Анною Лисяк, Ярославою Мартинюк і Дар’єю Перловською. Ідеї, презентації, цікаві матеріали вдалося обговорити у форматі діалогу. Семінар довів, що навіть у найскладніших умовах воєнного часу викладачі кафедри, вчителі, студенти й магістранти не припиняють свого професійного розвитку, не руйнують органічного зв’язку між університетом і школою.



Ранок «Відкриття» 

27 жовтня 2022 року студенти спеціальностей «Літературна творчість, українська мова і література та англійська мова» та «Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова» зустрілися в онлайн форматі із Наталією Васильєвою – письменницею, кураторкою та головною редакторкою видавництва «Відкриття», авторкою книжки для письменників-початківців «Після останньої крапки». Молодому автору видати книжку складно, молодому автору поезій ще складніше, тож зустріч була вельми актуальною, а багато чого стало й справді відкриттям.

Наталія Васильєва зазначила: «Найперше, що ми можемо зробити для інших – це поділитися своїми здобутками». А їй є чим ділитися, адже Наталія працювала у багатьох видавництвах на різних посадах, є співзасновницею краєзнавчого проєкту «Харків: люди, події, дати», з якого почалася видавнича діяльність і у лютому 2021 переросла в створення амбітного видавництва «Відкриття». Унікальність видавничого проєкту в тому, що він зосереджений на роботі з молодими авторами та одночасно поєднує в собі літературну агенцію із письменницькими курсами.

Говорили, що таке якісний рукопис. Де межа суб’єктивного у творі, аби автор не «продавлював» читачів своєю персоною. Як визначати мету та вектор, щоб натрапити на свою аудиторію. Звісно ж, про грамотність (спойлер – герою можна все, але автор має бути грамотним). І найголовніше – актуальність не тільки на сьогоднішній день, інакше текст не зможе жити довго.

Наталія Васильєва детально описала шлях від рукопису до книжки. Пояснила, як відбувається відбір рукописів, у чому різниця літературного редагування від редагування та коректури. Як працювати з дизайном та який варіант друку обрати: цифровий чи офсетний? Поділилася різними ситуаціями із власного досвіду і як вони розв’язувалися. Приємним бонусом стало відео «Верстка збірки поезій з нуля майже за 15 хвилин».

Розбиралися, звідки тягнеться недовіра до молодих українських авторів та чому нашим видавництвам було легше працювати з перекладною літературою. А також, чи може стати письменницька/видавнича діяльність основним джерелом доходу.

Не могли не торкнутися наболілого – діяльності в умовах війни. Говорили про те, як уся робота могла зупинитися на невизначений час через бомбардування Харкова. Як під тими ж бомбардуваннями редагувався переселенський роман «Лотова жінка», що згодом отримав грант на видання. Про провали у продажах на українському книжкому ринку. І про хороше: взаємопідтримку в команді та довіру від авторів і читачів.

Насамкінець студенти побажали Наталії Васильєвій вдалої презентації книжки «Після останньої крапки», що незабаром відбудеться в Італії, і подякували за насичену зустріч. Наталія ж – за можливість говорити про свою місію і бути почутою.

 

Алла Башина, студентка 3 курсу «літературної творчості»

Лекція Патріка Шародо для студентів-романістів ННІФ

20 жовтня легенда французького мовознавства Патрік Шародо провів на базі кафедри романської філології неймовірну — вже другу! — лекцію для українських студентів на тему "L'analyse du discours et son application au discours de manipulation". Пан Шародо розповів слухачам про різні види маніпуляцій, що зринають у дискурсі, а також про те, що лежить в їхній основі.

Захід відвідали понад 50 студентів і викладачів кафедри романської філології, кафедра теорії та практики перекладу романських мов імені Миколи Зерова, а також гості з інших кафедр нашого інституту та з інших українських університетів.

Щиро дякуємо пану Шародо за підтримку і солідарність, а за організацію та модерацію зустрічі — доцентам кафедри романської філології Марині Костюк і Тетяні Угрин. Сподіватимемося на нову зустріч після перемоги, цього разу — в наших рідних аудиторіях!


Кіт Інжир любить книжки і проживає з нами найскладніші моменти сьогодення

20 жовтня 2022 року відбулася зустріч із знаною мисткинею Оленою Павловою, журналісткою, поетесою та художницею. Основною темою розмови, звісно, був улюбленець багатьох користувачів соціальних мереж пухнастий кіт Інжир – персонаж коміксів Олени. Малюк Інжир – це той унікальний випадок, коли простий малюнок у поєднанні із влучним висловом творить неповторне враження. Персонаж Олени став просто таки «вірусним» для українського культурного простору й навіть привабив увагу комерсантів, які вже поширили зображення популярного Котика й на листівки, й на чашки (на жаль, багато хто з них "забув" про авторське право, й Олені доводилося самотужки нагадувати про це). Тож історія успіху Кота Інжира – це те, що студенти хотіли почути з перших уст.

Насамперед гостя розповіла історію котика – від ідеї до появи мальованого образу. Вона зі школи полюбляла вигадувати абсолютно різних персонажів, яких потім малювала. Зараз це хобі набуло професійних обрисів. 2009 року письменниця, натхненна екзотичним фруктом з українського Криму та бажанням мати домашнього улюбленця, створила чарівного Інжира. Зараз котик підтримує наших волонтерів і воїнів, школярів та студентів, загалом усіх небайдужих. Він невтомно бореться на інформаційному фронті із ворожою пропагандою та одночасно популяризує українську мову й рідну культуру завдяки своїй харизмі та неординарному стилю.

Олена Павлова з радістю поділилася власним досвідом зі створення проєктів і навіть анонсувала неймовірно цікаву подію, що має незабаром відбутися за її участю. Можливо, дехто не знав, але наша гостя кілька років тому долучилася до марафону Ярини Чорногуз, суть якого полягає у вивченні української мови шляхом виконання креативних завдань. Ярина зараз у лавах ЗСУ, проте Олена продовжує тримати культурний фронт. Цього листопада – До Дня української мови та писемності – Інжир на своїй сторінці проведе схожий проєкт «Перемикай на українську», на кшталт Мовомарафону, щоб надихати й підтримувати українців.

До повномасштабного вторгнення основне завдання комікс-персонажа було в тому, аби говорити на теми, пов’язані з українською культурою. Котик був невтомним амбасадором сучасної української літератури, активно читав нові тексти і ділився враженнями зі своєю аудиторіє. Зараз Інжир відчув, що має підтримувати українців в інший спосіб. Олена показала студентам багато найновіших робіт, у яких Інжир говорить про деокуповані міста, а також про ті, які ще й досі перебувають у рашистському полоні. Так Кіт підтримує мешканців, що постраждали і ще потерпають від ординської навали, надихає їх вірити в перемогу українського народу. Відтак місія Котика розширилася й вийшла за межі розмов про культуру. Тепер Інжир обороняє все своє – рідне українське.

Деякі учасники зустрічі поділилися враженнями від спілкування. Наприклад, студентка третього курсу спеціальності «літературна творчість» Олександра Гришина каже, що «ця зустріч дала багато нової інформації про те, як створити актуальний для широких мас проєкт, як можна за допомогою навичок у малюванні і соціальних мереж уплітати в інформаційний простір культурний код. Кіт Інжир може впливати на дуже широку аудиторію завдяки простим думкам. Мене надихнуло те, як він закликав людей "розмовляти українською, бо ворог так не може". Це дуже просто на перший погляд, але надзвичайно важливо і, я думаю, має значну роль в українському інформаційному просторі…».

Одногрупниця Олександри Марія Глушакова також розповіла про враження від зустрічі: «Тема бесіди та тема наших занять дотичні. Ми працюємо над власними проектами, і дуже важливо почути думку людини, у якої є досвід. І звісно, було надзвичайно цікаво зустрітися й поспілкуватися з «мамою» пухнастого котика».

Зустріч минула в дружній атмосфері. На жаль, часу ефіру було замало, щоб обговорити все, але найцікавіше ми почули й побачили. Сподіваємося, що в майбутньому з’явиться можливість для нової розмови, й Олена Павлова ще завітає до нас із новою книжкою поезій або з новими історіями Кота Інжира.

 

Аріка Джебраілова, студентка ІІІ курсу спеціальності «літературна творчість» 


Музи не мовчать і не мовчатимуть 


11 жовтня відбулося чергове засідання літературної студії імені Максима Рильського. Як і було заплановано – засідання відбулося онлайн, але після понеділкових бомбардувань України ворогом узагалі видавалося нереальним те, що студенти знайдуть змогу долучитися. Але, все ж, вони виявили бажання і долучилися, за що треба їх окремо відзначити, бо наразі зараз це сприймається, як подвиг.

На початку засідання Михайло Кузьмович Наєнко, директор Центру літературної творчості, розповів про 13-ий випуск альманаху «Сві-й-танок», який зараз передають до друку, і про 14-ий, який зараз готуємо ми, Центр літературної творчості, агітував студентів здавати твори для нового альманаху.

Далі вступне слово взяв Антон Іщук – староста літстудії. Зауважив, що зараз непростий час, однак, як було сказано на минулому засіданні літстудії – «музи не мовчать». Згадав також про Фройда, який писав про сублімацію: коли людина має в собі потужні почуття, то має необхідність переливати їх у художнє слово. «І от, власне, – зазначив Антон, – цим ми дуже часто з вами і займаємось. Хтось мовчить, хтось не може читати, хтось не може писати, в когось це навпаки працює».

Першою серед студентів зачитала свій вірш Анна Козачук.

 

Не ті люди

Їй траплялися не ті люди.

У них інші були думки.

Вони жили собі серед бруду,

Звідки їй так хотілось втекти!

 

Їх серця були горді чи ниці.

Їх цікавила фальш і зло.

Їй хотілось кричать: «Схаменіться!»,

Але пізно чомусь вже було.

 

Їхня мова така просторічна,

У словах – не знайдеш і сенс.

Їй хотілося чути про «вічне».

Її слово не мало тих меж.

 

Вони ставили п'єси з емоцій.

Доторкались болючих травм.

Не хотілось дивитись їм в очі.

Не хотілось дешевих тих драм.

 

Її серце стискалось від болю.

Їй хотілось краплинку тепла.

«Я благаю! Пустіть на волю!...

Щоб я трошки хоча б пожила...»

 

Наступною слово взяла Валентина Градишин:

 

Любисток

Вона заснула під малиновим листком,

І пахла осінь, і хитались тихо віти.

Бджолиний сон їй снився з любистком,

І зовсім юний непримхливий квітень.

 

Осінній сон далекої весни,

Безмежна юнь вибагливого літа!

Любисток цвів, тремтіли пелюстки,

Вдихали шум неправедного світу.

 

Що снила заколисана бджола?

Вже чорнобривці пахнули востаннє.

Стояла я, торкаючись чола,

Любисток прокидався на світанні.

 

І на маленькім клаптику землі

Ця осінь повернулася у літо

З бджолою на малиновім стеблі,

Зі мною біля висохлого цвіту.

 

І трави нам ввижалися рясні,

Але вкривалось золотом намисто,

Минуле залишалось уві сні,

Мене чекала осінь і любисток…

 

Софія Пшенична вирішила змінити налаштування лістудійців читати лише один вірш і прочитала два:

 

* * *

Романтизоване паління не личило Богу.

Скоріше паління до кашлю від смогу.

Він кашляв так сильно – блював ледь не кров’ю

без жодної шкоди своєму здоров’ю.

 

Убити безсмертя, здається, це вбого.

А ми так бездумно віримо в нього.

Бог прагне кінця… ілюзії смерті,

ховаючи руки в кишені потерті.

 

 

***

Осінь жебонить опалим листям,

прохолодним вранішнім дощем,

ягідно-калиновим намистом,

вітру проголошених поем.

 

Перегуки тлінних голосів

тануть інеєм на морі різнотрав'я.

Зажурені сонети пралісів

розчиняються за межами захмар'я.

 

Тихі звуки золотавої пори

заховались шелестом під шкіру.

Поміж дерева старечого кори

шепочуть колискові звіру…

 

Її підтримала Наталія Нитичук, яка теж прочитала два вірші:

 

***

Я віддам тобі мандри,

Я віддам тобі ночі,

Я віддам тобі всі свої вірші пророчі.

Я знайду тобі зорі,

Я знайду тобі чари,

Я палитиму ясні й жорстокі пожари.

 

У твоєму небі

На твоєму лоні

Литиму сльози блакитні солоні.

 

Зловиш мене на своїй охороні

З кулею в скроні.

Летиш і не тямиш мене.

 

Солодке, тривке,

Нестримне таке

Розв'язане серце,

Хто розтрощив?

 

Я бачила тисячі синіх дощів

І біло-червоних болючих смуг,

Як шрамів на тілі тверді.

В обійми її розпростерті

Летить полум'яний друг.

 

Врізається в обрію пруг

І падає дивними падами,

Розсипавшись між цикадами

Стане твоєю музикою.

 

***

Знову ранок стратив горбату ніч,

Знову ми блукали й ніде не вийшли,

Знову Сонце димне, Сонце колишнє

Познімало нам темний вельон з пліч.

 

Я того не знаю, розкинь на картах,

Хто із нас Ярило, а хто – Ікар,

Хто із нас отримує вічний дар,

Хто із нас стоятиме в його вартах.

 

Ти мене не бачиш, я – вітерець.

Ти мене не чуєш, я – сині трави.

Я чекаю погляду, як розправи,

Я чекаю смерти, а ти – борець.

 

Знову жовте гілля стає зеленим,

Раптом ти зітхаєш і десь летиш.

Можна сперечатись, але облиш –

Кожен, хто літає, умре блаженним.

 

Далі своїм віршем порадувала Катерина Дюкова:

 

Міо Іо

 

Я Вас кохала ніжно.

Так безгрішно.

Моя Ви милість Божа

І душа.

Я пробачала Вас щоразу відчайдушно,

Вбачаючи у Вас такого мужа…

Найкращого, постійно возвиша.

 

Думки мої потайні…

Неугойні.

Я повна найсолодшого бажання.

Яке медове це моє страждання!

Ні, Ви недостойні.

Страху повні.

Та знову, знову вірю в виправдання.

Пригадуючи оте наше кохання.

 

І два вірші прочитала Єлізавєта Янюк:

 

Вона

Вона дивилася у очі 

Й мріяла про забуття.

Шукала шлях в земних турботах

До хоч якогось почуття життя.

Блукала, розриваючись,

Серед німих людей.

Вона мовчала та кричала

До замкнутих навік дверей.

Вони не думають, що чують 

Про останню мить життя,

Вони пройдуть і все забудуть,

Вона ж зав'яне у піснях...

 

Наша доленосна зустріч...

В якийсь момент ти став повітрям,

Таким цілющим та привітним,

Всеобіймаючим теплом.

А я була, як вітер, зимна:

Холодна, смутна й непривітна, 

З душею, наче із лози. 

Я так хотіла упиратись,

Від тебе десь в ночі сховатись!

А ти знаходив й говорив, 

Що не даси мені втекти.

Я так хотіла врятувати 

Тебе від сили, що в мені, 

Яка не дала б тобі жити

Й спалила б все до тла в мені,

А ти сказав, що я прекрасна

Й найцікавіша з поміж всіх.

Чомусь завжди мені всміхався

Й ніяковів у мить... 

 

Анастасія Борисюк прочитала уривок із новели:

 

У кліточці (уривок)

Все настільки просто, як загубити голку в сіні. Коли наставала тиша, тоді приходили вони – охоронці, вартові міста, яке потопало у тиші, страхові та правилах, яких не можна порушувати. Насправді їх ніхто не бачив та не знав, як вони виглядають, та кожен хоч раз за своє нікчемне існування чув, як вони підходять до вікон, стають так, що їх не видно, і слухають тишу. Вони насолоджуються нею, адже єдині можуть її порушувати.

  Це схоже на раба та його хазяїна. Раб – це звірятко та іграшка, яка повинна задовольняти примхи господаря і беззаперечно слухатися. Це та сама безкінечна гра між сильнішим та слабшим, яка ніколи не закінчиться. І вартові, і люди це знали, але перші не хотіли щось змінювати, а другі занадто налякані та не знають іншого життя. А хто буде йти проти системи, яка затвердилась тисячоліття тому? Покажіть мені цього нахабу, і я урочисто скажу, що він – дурень. сміливий дурень.

У світі рабів, де править вічна монархія, руйнувати систему самотою дорівнює самогубству. Вартові це знають, добре знають і розуміють, саме тому іноді, зовсім рідко, дають трохи спокою бідноті, яка труситься за своє матеріальне багатство. Містяни насправді живуть чудово: у них є красиві будівлі, побудовані давним-давно вправними архітекторами, вони ходять у хорошому одязі, не голодують, можуть дозволити собі сміх та іншу дріб'язкову розкіш. Усе це вони мають і матимуть за умови безкінечної покори. Така собі золота кліточка з тьмяними тонкими, але міцними стінками. Їх не розбити, з них не втекти, але навіщо, коли усе необхідне є тут, у кліточці? До того ж рідне та власне, яка тоді до біса воля?

 

Потім був оголошений вільний мікрофон. Спочатку студенти не відгукнулися, бо ж щойно вже читали твори. А не літстудійців, які б не читали своїх творів ще, на засіданні не було, як це часто буває у нас на засіданнях онлайн, тому вирішив свою поезопрозу прочитати староста літстудії Антон Іщук:

 

* * *

У моїх венах еритроцити – очі зайчика.

Ні, не такого, що гасає в просохлому різнотрав’ї,

А казкового, білосніжного з великими зеленими очима.

Дивлячись у них, хочу заплакати. Отакі очі: великі і красиві.

 

Я завжди мріяв про пальто. Із найцупкішої тканини. Пальто таке, зрозумійте, щоби тримало зламаний хребет і ребра. Я зламав їх, коли тікав від себе, таке буває.

 

Тікав і боявся говорити. Бо як говорити, коли тебе немає. Ні у фільмах, ні в підручниках – лише в голові й еритроцитах…

 

Я хотів собі теплий червоний шарф. Можливо, із квітковим візерунком. Оксамитовий чи шовковий, щоби згладити шершавість світу. Або хоча б сховати поцілунок на шиї, бо його нема, як і мене. То як, запитую у вас, я можу про себе говорити?

 

Софія Пшенична спитала в Антона, що його надихнуло на написання цього твору. Він відповів, що те, що його надихнуло, можна порівняти із маленьким принцом Екзюпері: «дитина, яка живе в кожному з нас, і все, абсолютно, те, чого ми не можемо показати перед іншими, те, що вирує, нуртує всередині людини, і без чого вона не може бути повністю собою. Це і творчість, це і вразливість, і багато-багато-багато іншого, чого ти не можеш проявити в жорстокому суспільстві».

Після цього крига скресла, і студенти почали читати твори. Якщо спочатку усі виключно читати неримовану поезію, то зараз уже звучали верлібри й поезопроза. Першою прочитала Софія Пшенична:

 

 * * *

так вийшло:

найкраще свій світ опишу у віршах,

а на вустах заніміє лиш тиша.

«ш-ш-ш» - шум думок на фоні тривоги,

на фоні ліків у вигляді ночі.

так, то дурне, не розгадане дійство,

що пророчить знову безсоння.

ти скажи. ти скаж-ж-жи.

вже вужем обплітаються грози.

у кишенях коралі, малі камінці -

відображення ролі в суспільстві.

один камінець чи мозаїка мозку?

я вже не я.

я - тільки я.

тому все пишу.

намагаюсь,

стараюсь.

тільки чесно,

до болю в очах,

до гулу між скронь,

я втомилась настільки...

камінець мій на дні

у кишені, де грози,

вже тріщить і ламає

уявний той простір

 

Анна Козачук теж вдалася до поезопрози:

 

* * *

Кожної ночі тихі зорі опускались їй під вії. Принаймні їй так здавалось. Вони були колискою її мрій і сподівань. Тим, що змушує жити. Дивилась вона на них і не знала, чому так їх полюбила. 

Зорі не були однаковими. Кожного разу, коли дівчина їх споглядала, вони змінювались. Яскравішали, темнішали, мінялись місцями. Беззаперечно, вона це помічала. Кожного вечора вони наскільки перехоплювали подих своєю величчю, що страшно було мовити й слово перед такою красою і могутністю.

Байдуже було, в які сузір'я вони вплітаються і наскільки від неї далеко. Якась невидима сила змушувала її любити ці крихітні і водночас надзвичайно великі творива. 

Вона могла розглядати їх годинами. Здається, вже вивчила, як власну долоню, але не переставала кожної ночі виходити на вулицю, яка б погода її там не зустрічала, і підіймати голову догори.

Інколи їй хотілось розповісти на весь світ, наскільки ж прекрасні зорі, та світ її не слухав. Дівчина не могла зрозуміти, чому інші не помічають такої величі над своїми головами. Вона вдивлялась у яскраві зірки, незліченні, як пісок, і безкраї, як сам Всесвіт, і запитувала, чому ніхто її не розуміє. 

Щось тихенько шепотіло: "У кожної людини свої зорі".

 

Михайло Кузьмович наприкінці засідання розповів про графік роботи літстудії, що наступне засідання буде присвячене творчості другого курсу, але всіх першокурсників теж радо запрошуємо. Порадив їм не губити своїх студентських творів. Розповів, що багато зі своїх творів, написаних у студентські роки, загубив, однак йому все ж вдалося зібрати написане у студентські часи і випустити книжку «Ромашка». Розповів також про свої книжки: «Художня література України», яка має понад тисячу сторінок і включає історію української літератури від давнини до шістдесятників і використовується студентами і в нас і в слов’янських країнах; і про «Інтим письменницької праці» – про специфіку літературної творчості, про те, як письменники працюють над словом тощо.

Попрощалися ми дуже тепло, вірячи у нашу близьку перемогу.

 

Єщенко Марина

Видавництво «Смолоскип» – із «генерації новаторів»

13 жовтня 2022 року студенти ОП «Літературна творчість, українська мова і література та англійська мова» зустрілися із відомим літературознавцем, критиком, письменником, директором видавництва «Смолоскип» Ростиславом Семківим. В онлайн розмові йшлося про історію виникнення та сучасне легендарного видавництва, а також про однойменний конкурс.

Зі слів пана Ростислава:

«Із часу Революції Гідності з’явилося глибше розуміння, що сила однієї людини надзвичайно важлива, як океан дрібних зусиль, що дає можливість зробити великі речі. Так і створювали «Смолоскип»: спочатку в 50-их роках у Франції зібралося коло однодумців – вимушені повоєнні емігранти з України.

Щодо історії видавництва, «зачинателями» стало подружжя Зінкевичів у Парижі: за власні гроші видавали невелику газетку про життя українців, яка вже тоді називалася “Смолоскип”. Потім давали заклик на донацію в різні українські ініціативи. Пізніше Зінкевичі перебралися до Америки, де продовжили роботу видавництва, зокрема друкували книжки шістдесятників і підтримували Клуб творчої молоді. У той час центрами українства за кордоном були два потужних видавництва: “Смолоскип” і “Сучасність”.

Ланцюжками передачі рукописи потрапляли на Захід (у книжці “Рух опору” підсумовано зусилля й шляхи такої махінації). “Смолоскип” видавав поезії Симоненка, Костенко, публіцистику Чорновола, – найпотужніше видання, створене спільними зусиллями з американським видавничим домом – зокрема памфлет “Лихо з розуму” (50 тисяч примірників і безлічь резонансів – мав колосальний вплив на суспільну думку). Крім того, змогли зібрати повне п’ятитомне видання Миколи Хвильового. Таке-от інформаційне на той час бюро “Смолоскип” у діаспорі проводило мітинги на підтримку дисидентського руху, збирало допомогу й усе передавало в Україну. Кожного разу, коли десь відбувалися Олімпійські ігри, представники “Смолоскипу” їхали туди й намагалися вести пропаганду серед українських спортсменів у складі радянської збірної, підбиваючи їх створити власну національну команду й працювати самостійно, аби діяти у векторі незалежного майбутнього України.

З 1962 по 1992 рік “Смолоскип” видав близько двохсот назв книжок, і в 1993 вже зареєструвалися й розгорнули діяльність в Україні. В Америці на той час друкували 2 категорії рукописів: заборонених українських письменників і спогади (про часи опору), а також публіцистичні статті. Зараз у видавництві є велика серія «вибраних творів» – перевидання текстів, що були в радянський час замовчені.

У 90-их роках у видавництві з’явився літературний конкурс, переможцям якого друкують власну книжку. Брати участь можна й зараз, журі читають рукописи без імен. Серед номінацій: поезія, проза, есеїстка зокрема й науково-популярного штибу.

Серед лавреатів майстри слова зі спадку університетської «літературної творчості»: Ігор Астапенко, Ліза Жарікова, Ігор Мітров».

Щиро вдячні панові Ростиславу за надзвичайно цікаву лекцію. Як каже сам директор “Смолоскипу”, теперішня ситуація важка, але люди в часи війни не припинили купувати літературу, і далі підтримують книговидавничу сферу.


Студентка ІІІ курсу «літтворчості»  Марія Ставісюк

 Зустріч із письменницею та менеджеркою літературних проєктів Лесею Мудрак


«Нехай мене сприймають божевільною, але маю це зробити…», – каже наша літературна творчиня й менеджерка Леся Мудрак, ділячись досвідом з організації культурних проєктів.

6 жовтня третьокурсники ОП «Літературна творчість» мали честь взяти участь у майстер-класі: "Як розрахувати бюджет літературного проєкту" із однією з перших випускниць найбільш творчої спеціальності Київського університету Лесею Мудрак під керівництвом викладача кафедри історії української літератури, теорії літератури і літтворчості Тетяни Белімової.

Так склалося життя, що пані Лесі, несподівано для себе, довелося займатися літературним менеджментом, але вона одразу відзначила тоді й тепер: «Треба йти напролом, попри труднощі, осуд, раптові халепи й навіть цілковите безсилля».

Першим проєктом гості в 2014 році став Міжнародний поетичний фестиваль, що відбувався в тяжкий воєнний час, адже все було «не на часі», та й сама пані Леся була залучена до організації лише тому, що здобула напередодні перемогу там. Треба було зібрати когорту небайдужих ініціативних людей. Об’єдналася потужна волонтерська команда людей з абсолютно різних сфер, зокрема аграрної та логістичної, було кілька прекрасних поетів та режисер Сергій Архипчук.

«Треба навчитися особисто домовлятися (електронні формати найчастіше не читають), уміти спілкуватися з меценатами, артистами, представниками фондів, головне – бачити перед собою мету і вгризатися в неї. Таким чином ми створили фестиваль із нульовим бюджетом за п’ять днів. Його відкриття відбувалося у чарівному театрі Івана Франка. Насамперед потрібно мати надійне коло підтримки», – радить пані Леся й переходить до найголовнішого:

Що необхідно для створення кошторису проєкту?

-     Порахувати видатки, витрати, пов’язані з дорогою; вартість проживання; технічного обладнання; оренда приміщення, транспорту (із зазначенням часу і кілометражу), реквізиту, оплату артистам і технічним працівникам;

-          Дізнатися точну вартість харчування;

-      Зауважити поліграфічні послуги: макет, нанесення логотипів, друк афіш, фото, листівок, банерів, пакетів; зокрема вартість послуг копірайту, редагування, перекладу, друку, SMM-менеджменту, монтажу, дизайну, інтернет провайду та техніки;

-    Якщо йдеться про сувенірну продукцію (статуетки, дипломи, медалі – завчасно знайти людину, яка перейматиметься лише цим питанням, бо забагато часу витрачається на макети (та їх удосконалення), перевірку правильних П.І.П і т.д))

-          Прописати потенційних інвесторів/спонсорів/меценатів (звертатися не лише, аби виділили фінансування, бо за нинішніх умов – це – з області фантастики, а за можливості, аби допомогли проєкту «хто чим може» і «хто-як може»).

Зачинили сходини тяжкими воєнними віршами мисткині, але не для меланхолії й складених рук, адже «як ЗСУ зараз відстоюють нашу землю, історію й незалежність, так і ми маємо відстояти свій літературний і мистецький фронт. Сила думки: навіть коли тобі страшно, навіть коли йдеш над прірвою канатом, вірити у свою міць – необхідно, і тоді виходить усе», - переконана Леся Мудрак.

 

Марія Ставісюк, студентка ІІІ курсу ОП «літературна творчість»  

Куди ж ми без практики?! Та просто нікуди... 

У сучасному житті роботодавці надають перевагу працівникам зі практичними навичками. Розуміючи потребу ринку праці, кафедра історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Навчально-наукового інституту філології декілька років тому розробила практикозорієнтовану магістерську освітню програму «Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова», у рамках якої широко залучає студентів до оволодіння фаховими практичними навичками. Так, в рамках вибіркового блоку «Керівник літературно-мистецьких проєктів» до навчального процесу долучаються різні експерти, які діляться досвідом, проводять воркшопи для майбутніх фахівців-філологів. Як же цього року розпочалося навчання у студентів цієї програми? Насичено і практично.

Так, цього тижня Анастасія Євдокимова, випускниця нашого інституту, аспірантка Інституту літератури НАН України, кураторка, критикиня літератури, мистецтва, медіа, яка на громадських засадах співпрацює з кафедрою для координації виробничої практики студентів (на посаді), розповіла про заплановане розмаїття баз практик: ГО «Фестиваль сучасного мистецтва «Гогольфест»; ГО «Українська медійна ініціатива» – The Ukrainians; Видавництво «Вавилонська бібліотека» та інші. Крім цього, Анастасія Євдокимова встигла також пропрацювати зі студентами моделі залучення коштів для популярного нині подкасту «На разі без назви».

У перший тиждень навчання магістрів відбулися й семінарські заняття з дисципліни «Основи фандрайзингу літературно-мистецьких проектів», викладачем яких є Галина Усатенко, доцент кафедри історії літератури, теорії літератури та літературної творчості.

А Радослава Кабачій, менеджерка Ініціатив у сфері культури Міжнародного фонду «Відродження», розкрила цього тижня особливості міжнародних донорських організацій, які працюють в Україні та надають підтримку проєктам і сфері культури та креативних індустрій. І також тих організації, які забезпечують інформаційний та організаційний супровід культурних ініціатив.

Тож навчальний рік у магістрів ОП «Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова» розпочався цікаво і розмаїто.

Попереду – нові запрошення практиків, від яких студенти зможуть отримати досвід роботи у професії.

«У нас немає тилу – маємо суцільний фронт»

 

4 жовтня 2022 року в Навчально-науковому інституті філології Київського національного університеті імені Тараса Шевченка відбулася перша в цьому сезоні зустріч лінгвістичного клубу «ЗМовники». В онлайн-форматі обговорювали гостро актуальну тему «Філологи на війні». Оскільки запрошеними гостями були студенти, випускники і колеги інституту, які з початком війни пішли служити в ЗСУ, рефреном зустрічі стала фраза «Ми вам дуже вдячні!»

 

       На початку зустрічі голова клубу «ЗМовники» студентка Оксана Кріт зробила презентацію лінгвістичного проєкту, який успішно реалізовується вже 5 років: «Ми не просто лекторій про мову. Ми об’єднання затятих, натхненних, вмотивованих моволюбців, відкритих до спілкування лінгвістів та професіоналів з філологічною освітою». За тим ініціативу діалогу з гостями перехопила організатор клубу, доцент кафедри української мови та прикладної лінгвістики Оксана Мацько. Вона поцікавилася у запрошених гостей, як така романтична натура, якою є філолог, може взяти до рук зброю, щоб вбивати ворога?

Першим ствердно відповів на провокативне запитання випускник ННІФ Микола Панченко – громадський діяч, керівник просвітницької організації «Освітня асамблея», нині – військовослужбовець Збройних Сил України. Хлопець переконаний, що філологічна освіта дає людині базові знання й правильні життєві цінності, щоб стати фахівцем ледь не в будь-якій сфері, зокрема й військовій. Віктор Мойсієнко, доктор філологічних наук, історик мови, професор Житомирського державного університету імені Івана Франка зізнався, що в цивільному житті він мирна поліська людина, якій довелося за останні пів року опанувати інше перо – міномет. Він запевнив, що українські військові нині досягли належної вправності й повністю укомплектовані амуніцією, щоб гідно зустріти ворога. Також професор наголосив, що атакувати нападників треба на всіх фронтах – не лише військовому.

Масштабне й глибоке бачення філологічного фронту окреслив випускник ННІФ, літературознавець і культуролог, доцент Київського університету імені Бориса Грінченка Олексій Сінченко: «Українські філологи завжди були на фронті – повсякчас доводилося боротися за національні цінності». За словами Олексія, з часу приїзду на навчання до Києва він ніколи не відчував себе в тилу, адже доводилося що не день боротися із засиллям «русскаго мира» у всіх сферах – від побутової до культурно-політичної. Ця боротьба триває й донині: «У нас немає тилу, у нас скрізь – фронт».

Володимир Мукан, випускник ННІФ, редактор, pr-менеджер і автоблогер у цивільному житті, учасник бойових дій і командир стрілецького взводу на службі в ЗСУ, переконаний – філологи на війні ефективніші тим, що вони завжди дивляться у зміст явища, бачать ціннісну суть і причини війни, виокремлюють деталі, в яких знаходять глибокий трагізм, і завдяки цьому отримують шалену мотивацію для боротьби. Як професійний журналіст Володимир журиться, що пропадає багато безцінного матеріалу – треба активніше напрацьовувати архіви війни, записувати розмови з військовими, знімати відео навчань і бойових дій. «Я відчуваю, як біля мене твориться історія», – із захватом зізнається гість зустрічі й каже, що сам використовує усі підручні засоби для закарбовування спогадів і емоцій війни.

Далі розмова звернула у вужче лінгвістичне річище й постало питання про використання української мови в армійському вимірі життя, а також про доцільність вживання лайливих слів у середовищі військових. «Українська мова перемагає на фронті», – із упевненістю сказав Олександр Жигун, випускник ННІФ, редактор в агенції Укрінформ, учасник АТО, нині військовий ЗСУ. Більше того, у небуття відходить радянська зверхність і «дідівщина» в армії. «Війна навчила військове керівництво ставитися з повагою до солдат», – каже Олександр, – «На наших очах народжується нова українська боєздатна армія, заснована на шанобливому ставленні до особового складу й взаємодопомозі».

Без лайки тебе не завжди зрозуміють в середовищі військових, вважає Дмитро Луняка, магістрант ННІФ, у цивільному житті – бібліотекар, поет і перекладач, нині військовий ЗСУ. Хлопець пояснює, що у стресових чи критичних ситуаціях ввічливі слова недоречні, мова має бути лаконічною і емоційною, репліки – короткими й усім зрозумілими. Це наглядний приклад використання закону економії мовних засобів.

Учасник бойових дій на Донбасі Олексій Сінченко наголосив на мовній стереотипності сприйняття українцями східних областей нашої країни. На власні вуха він чув витончену українську мову в селах Донеччини. Такі саме враження про мову населених пунктів Північної Харківщини озвучив Сергій Огородник, випускник ННІФ, журналіст Руху ЧЕСНО, нині військовий ЗСУ.

Інше спостереження, яке зробили практично всі гості зустрічі, полягало у відході від російського військового сленгу і жаргону й переході до англіцизмів і українізмів у військовій сфері. Так, Микола Панченко як істинний філолог у душі підготував невеличкий словничок жаргонізмів, які використовує із побратимами. Серед слів у ньому зустрічаються: «їжачок» (квадрокоптер), «кабанчики» (міномети), «огірки» (снаряди), «Покемон» (кулемет Калашникова модернізований), «дашка» (ДШК кулемет).

Ще однією спільною позицією для всіх військових на зустрічі стала нетерпимість до табуювання неймінгу ворога за національною ознакою («росіяни/нин») і натомість створення іншої реальності, в якій українці воюють із «орками», «ванькамі», «рашистами». «Ми маємо пам’ятати, що б’ємося на смерть з професійною регулярною армією, яку не можна недооцінювати. Ганебно й несправедливо, якщо наші співвітчизники будуть вважати, що наприклад, Героя України Романа Ратушного вбив якийсь ванька-алкоголік», – зауважив Микола Панченко. Натомість слово «росіянин» має стати синонімом до слів «вбивця», «ґвалтівник», «мародер». «Краще не давати назв, а давати конотації», – підсумував тему Олександр Жигун.

Насамкінець мова зайшла про позивні військових, глибинну психо-лінгвістичну суть цього явища. Олексій Сінченко з позивним «Філософ» назвав як мінімум три функції позивних під час воєнних дій – конспірологічна, функція ідентифікації та ініціації. Якщо з першими двома все зрозуміло, то про сакральність ініціації воїна шляхом набуття іншого імені може говорити лише справжній філолог чи філософ. «Коли людина з миру йде на фронт, вона стає іншою і їй потрібне нове символічне ім’я, з яким вона могла б себе асоціювати, яке б давало їй додаткову енергію, віру в себе. Наприклад, позивні «Меч», «Тор», «Фартовий», «Безсмертний», – завважив Олексій «Філософ».

 Зустріч завершилися на оптимістичній ноті. «Надія на перемогу серед військових дуже велика. Честь і гідність набули реальних смислів у новій українській армії. І як би не здавалося темно, ми, військові, чітко бачимо вдалині світло, в якому майорить український прапор», – підсумував Володимир Мукан.

Всі учасники зустрічі – студенти, викладачі ННІФ, колеги з інших навчальних закладів України, які приєдналися до розмови – висловили свою вдячність за саможертовність, мужність і патріотизм наших військових, побажали їм берегти себе і якнайшвидше повернутися до своїх сімей разом із перемогою України. Оксана Мацько також передала усім гостям клубу вітання і низький уклін від ректора Шевченкового університету Володимира Бугрова.

 

Анна Мукан, відділ зв’язків із громадськістю Навчально-наукового інституту філології 

Літературі проєкти і нові книжки Антона Санченка

   27 вересня 2022 року 3-ий та 4-ий курси спеціальності “Літературна творчість, українська мова і література, англійська мова” мали змогу познайомитисz ближче з українським письменником, мариністом, випускником філологічного факультету (нині це наш навчально-науковий інститут філології) Антоном Санченком. Початківці-літератори зараз активно розроблюють власні проєкти. Тож розповідь про пошук власного шляху, взаємодію з цільовою аудиторіє й популяризацію своєї літературної справи від Антона Санченка була своєчасною та доцільною.

  На зустрічі Антон розповів про свої два літературні дітища: “Автура” та “Фіоль”. Студентів зацікавили обидва. Сайт “Автура” був створений 12 років тому, раніше ніж з’явилися онлайн-платежі Приват24. Чому таке порівняння? Бо, як зазначив письменник: “...були складнощі із грошовими переказами за передплату книжок, тому це ахіллесова п’ята “Автури”. Цей проєкт допомагав авторам висвітлювати свою творчість, поширювати її серед читацької авдиторії, просувати свій “бренд”, розміщувати відгуки, бібліографію або відеоматеріали, одним словом, робити все, щоб їх впізнавали та читали”. Оксана Забужко, Міла Іванцова, Наталя Тисовська, Галина Вдовиченко були одними із десятки письменників і поетів, чию творчість можна і сьогодні переглянути на “Автурі”.

  Антон Санченко порекомендував студентам, аби ті, створюючи власний продукт, а власне, сайт, не забували його постійно оновлювати, співпрацювати з програмістами, рекламувати, поширювати на різних платформах, адже “частіш за все це закінчується, на жаль, архівною фазою, з якої вороття назад немає”.

  Другий проєкт “Фіоль” зосереджений на авторові-початківцеві, котрий може самостійно рекламувати, а в подальшому видавати свої книжки за кошти, що допоможе зібрати йому “Фіоль”. Сайт має такий алгоритм дії: початківець надсилає рукопис, обирає для себе рецензента і після отримання відгуку вирішує чи публікувати книжку, чи поки утриматися. Якщо автор приймає позитивне рішення, книжка потрапляє на “Фіоль”, де її можна продавати й так навіть зібрати гроші на паперове видання. Загалом було видано тридцять книг. Кожен автор має змогу продавати як електронну, так і паперову версії. Такий підхід допомагає зрозуміти, який формат зручніший читачу. Але, на жаль, жоден автор не був застрахований від піратства. Антон висловив думку щодо цього : “Це російський вплив. Українських піратських сайтів не існувало, все йшло з російських джерел”.

  Насамкінець письменник розповів, як його книжка “Круз та Лис” потрапила до видавництва “Комора”: “Я писав книжку для іншого видавництва, у них був період бурхливого росту, але таке закінчується яскравим падінням. Я виклав кілька розділи у Фейсбуці і несподівано отримав запрошення до співпраці від “Комори”, так ми і видали книгу”.

  На прощання Антон Санченко дав студентам завдання розшифрувати підзаголовок своєї крайньої книжки “Круз та Лис”. Зустріч вийшла насиченою, інформативною, різноплановою, а головне на часі.

 

Підготували статтю Марія Глушакова та Анастасія Рипецька

Розмова з письменником Олександром Козинцем про проєкт 

«Шість плюс один» та секрети поетичної творчості

22 вересня 2022 року 3-му та 4-му курсам «літературної творчості» випала нагода зустрітися із українським письменником Олександром Козинцем. Цю зустріч організувала викладачка Тетяна Белімова. Розмова із митцем вийшла надзвичайно цікавою і плідною, із тих, що впливає на світогляд молодого покоління.

Насамперед Олександр розповів про проєкт «Шість плюс один». Це не творча спілка, а коло друзів, яких об’єднав письменник, оскільки бажав спробувати власні сили у співавторстві. За словами Олександра, організатора й ідейного натхненника «Шість плюс один», він поважає гендерну рівність, тож до співпраці запросив трьох жінок і трьох чоловіків. Упродовж року тривала робота над шістьма окремими творами, котрі пізніше склали книжку. У кожній такій повісті є вісім глав, написаних Олександром Козинцем у співавторстві з окремим учасником проєкту. Відтак вийшло шість самодостатніх, добре структурованих окремих твори.

       Пізніше книжка знайшла й свого видавця та на початку цього року вийшла друком. Тож можна впевнено сказати, що проєкт «Шість плюс один» вийшов не лише цікавим, оригінальним, нетиповим для сучасної української літератури, а й успішним і доволі абмітним.

    Дуже цікаво було почути про принципи організації роботи у творчій командні, якими Олександр Козинець охоче поділився. До того ж письменник устиг розвінчати для студентів декілька міфів, які досі наполегливо нав’язує суспільство. Варто окреслити основні з них. По-перше, командна праця або співавторство аж ніяк не є радянським пережитком, як дехто вважає. Насправді цей тип роботи сформувався багато століть тому, переважно в Японії та Китаї. У тому, аби виконувати завдання разом й писати текст, немає нічого поганого – головне, щоб самим учасникам процесу було комфортно так працювати. По-друге, припускають, що якщо вже й можливо написати прозу в колективі, то поезію – аж ніяк. І саме це спростував Олександр, розповівши про чудові вірші, створені групою поетів. По-третє, подейкують, що працюючи командно, людина ніби втрачає індивідуальний стиль і губиться серед решти. Та Олександр довів нам протилежне: під час такої роботи можна неабияк удосконалити свої навички, отримати корисну інформацію від своїх колег і навчитися писати так, щоб мати змогу імітувати видатних письменників. А це, погодьтеся, надзвичайно цікаво!

      Насамкінець пан Олександр розповів про власні так звані короткі вірші та збірку «Мамо, твій син – літак». Як утворилася така назва? Доволі просто: за словами письменника, треба мати багату уяву і вміти обігравати абстрактні поняття.

       На прощання письменник побажав студентам впевнено рухатися вперед до своєї мети. «Пам’ятайте, – каже Олександр, – для того, аби досягти успіху і стати відомою людиною, не стане на заваді ані вік, ані соціальний статус: головне вірити в себе і свої можливості».

 

Пилипенко Ангеліна,

Студентка 3-го курсу літературної творчості

"ХЛЮПНИ НАМ, МОРЕ, СВІЖІ ЛАВИ...!"

Цими словами Павла Тичини в "Літературній Україні" вже називалася рубрика публікацій студентів-літстудійців спеціальності "Літературна творчість" Київського університету. Нині ж про новобранців цієї спеціальності студентів 1-го курсу КНУ імені Тараса Шевченка набору 2022 р..

15 вересня відбулася з ними онлайн-зустріч. Модератор професор теорії літератури, куратор першокурсників Ніна Іванівна Бернадська. Вона надала слово для привітань новобранців відповідальній від дирекції Інституту філології за навчальний процес україністів доценту Надії Янковій, завідувачці  кафедри історії української літератури, теорії літератори та літературної творчості професору Оксані Сліпушко, а також викладачам кафедри – професору Анатолію Ткаченку, професорці Мирославі Гнатюк, викладачці і прозаїку Тетяні Бєлімовій. Із презентацією освітньої програми «Літературна творчість, українська мова та літератра, англійська мова» виступила за дорученням гаранта – професорки Мар'янмиШаповал – доцент Марина Рябченко. 

Виступив також і директор Центру літературної творчості Михайло Наєнко. Крім привітань і розповіді про історію відкриття спеціальності "Літературна творчість" (брав участь у цьому майже 25 років тому також голова тодішньої Спілки письменників України Юрій Мушкетик), про історію відкриття 5 років тому Центру літературної творчості, він пообіцяв подарувати першокурсникам 12-й випуск студентського літературного альманаху "Сві-й-танок" (кожному!), свій навчальний посібник "Художня література України" та збірник своїх ліричних спроб, написаних у студентські роки "Ромашка" (тільки по одному примірнику на курс).

Привітали першокурсників і поділилшися своїм досвідом навчання  аспірант, випускник спеціальності «Літературна творчість», поет і прозаїк Дмитро Зозуля, студентки Катерина Спасьонова, Ангеліна Пилипенко.

Дехто із  першокурсників – найсмідивіші! прочитали свої початківські твори, після чого їхній куратор Ніна Іванівна залишилася з ними тет-а-тет, щоб із кожним ближче познайомитися та виробити стратегію подальшої навчально-виховної роботи протягом навчання на першому курсі.

Письменник це звучить не тільки гордо, а й багатообіцяюче: в Україні письменство завжди було і естетичною роботою, і способом формування душі української нації.

Другий рядок цитованого вірша Павла Тичини звучав, як знаємо, так: "О земле, велетнів роди!". Першокурсники, ставайте велетнями в нашій літературі! Наперекір тим ворогам-рашистам, які нині не тільки шматують нашу Україну, а й не дають можливості навчатися по-людському - офлайн.


За матеріалами літературної кафедри та Центру літературної творчості ННІнституту філології  


ВІДБУЛАСЯ ВЕРЕСНЕВА ЛІТЕРАТУРНА ОНЛАЙН-СТУДІЯ ІМЕНІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

13 вересня 2022 р. зібрання студії відкрив директор Центру літературної творчості професор Михайло Наєнко. Після його вітального слова, зверненого до літстудійців, голова журі міжуніверситетського (з участю студентів зарубіжних університетів) конкурсу "Жива троянда 2022" Антін Іщук вручив (віртуально) грамоти та дипломи призерам цього конкурсу. Вручення відбувалося за такими номінаціями:

ПОЕЗІЯ

1 місце – Максим Бричка (Центрально-український ДПУ імені Володимира Винниченка, Кропивницький),

2 місце – Любомир Лесонін (Львівський НУ імені Івана Франка),

Катерина Затула (Львівський НУ імені Івана Франка),

3 місце – Максим Чурков (Дніпровський НУ імені Олеся Гончара),

Дар’я Кондрашова (Дніпровський НУ імені Олеся Гончара),

Максим Мозговий (Лукаш Чічка-Весняний), 

Також журі відзначило поетичні добірки Марії Маторіної (Дніпровський НУ імені Олеся Гончара) та Каріни Стоянової (Київський НУ імені Тараса Шевченка).

ПРОЗА

1 місце _________

2 місце – Олександра Колісник (Львівський НУ імені Івана Франка),

Максим Бричка (ЦУДПУ імені Володимира Винниченка, Кропивницький),

3 місце – Аліна Зайченко (Дніпровський НУ імені Олеся Гончара),

Анастасія Воронова (Київський НУ імені Тараса Шевченка).

Спеціальна відзнака за:

ХУДОЖНІЙ ПЕРЕКЛАД –

Ігор Олюха (Полтавський НПУ імені Володимира Короленка);

КРИТИКУ І ЛІТЕРАТРОЗНАВСТВО –

Катаржина Пастушка (Варшавський університет, Польща).

Потім члени журі конкурсу Антін Іщук і Юлія Гупалюк та один із призерів студент Центрально-українського педуніверситету імені Володимира Винниченка Максим Бричка прочитали свої нові твори. В обговоренні їх взяли участь завідувач літературної кафедри, професор цього університету Григорій Клочек, директор Центру літературної творчості ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка професор М. Наєнко та студенти-читці своїх творів.

На завершення зібрання відбувся організаційний момент: обрали на новий термін (2022/23 навч. рік) старосту Літстудії Антона Іщука та його заступників –  Юлію Гупалюк і Марію Ставісюк.

Директор Центру літературної творчості професор М. Наєнко висловив подяку всім учасникам зібрання Літстудії і повідомив, що наступне зібрання літстудійців відбудеться в другий вівторок жовтня.  На ньому буде заслухано твори першокурсників спеціальності Літературна творчість (набір 2022 р.). Заняття вони розпочнуть 19 вересня. Побажаймо їм успішного навчання, всупереч воєнній агресії Росії проти України.


За матеріалами Центру літературної творчості ННІнституту філології

КНУ імені Тараса Шевченка

Медіалінгвістичний гурток продовжує роботу

Продовжує роботу Медіалінгвістичний гурток (керівник – доц. Дмитро Сизонов), ініційований кафедрою стилістики та мовної комунікації. На першому засіданні гуртка  цього навчального року  були обговорені неологічні процеси в українській мові (на матеріалі засобів масової комунікації). Особливий акцент зроблено на мовних інноваціях попереднього півріччя, що припало на період російсько-української війни. Активне тиражування різними медіаресурсами мовних новотворів безумовно вплинуло на поповнення словникового запасу українців та суттєво оновило лексико-фразеологічний фонд української мови.

Серед іншого учасники гуртка підтримали ідею створення електронного реєстру мовних інновацій у медіа, що дозволить у майбутньому репрезентувати мовні зміни в українській маскомунікації.

Учасники гуртка (студенти спеціалізації «Медіалінгвістика» К. Бойко, Н. Лебідь, Д. Терзі, Я. Буцан, А. Андрійчук, А. Юртин, А. Зорич, Д. Мосіна, Г. Духновська, Д. Стафійчук, Т. Цвіркун) продовжують працювати з різними медіаджерелами на предмет оновлення їхнього мовного ресурсу. Результатом роботи стане продовження щорічної серії лексикографічних видань «Нові слова та фразеологізми в українських масмедіа» за участі молодих учених ННІФ (науковий редактор – проф. Лариса Шевченко).

Наступне засідання гуртка планується в жовтні 2022 р. 

«Треба мати сили, щоб плисти проти течії. Денис був саме таким. Він плив попри все…»

30 червня 2022 року в Навчально-науковому інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбулося урочисте відкриття в інститутському сквекрику символічно висадженого буку та присвоєння центру корейської мови та літератури ім'я Дениса Антіпова. Денис викладав корейську мову на кафедрі мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії, був перекладачем, приватним підприємцем, активістом, волонтером, ветераном АТО, лейтенантом 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ. Війна забрала його життя 11 травня 2022 під час оборонного бою підрозділів бригади поблизу села Довгеньке Ізюмського району Харківської області.

Захід, присвячений вшануванню пам’яті Дениса Антіпова у стінах його рідного навчального закладу, зібрав чимало близьких йому людей – батьків, родичів, адміністрацію КНУ та ННІФ, його колег, побратимів і друзів. Віддати шану герою України прийшов також радник Посольства Республіки Корея Чон Йон Кім.

Директор ННІФ Григорій Семенюк, відкриваючи заходи, наголосив, що інститутський скверик став прихистком для вшанування тих, хто віддав життя за Україну. «Так, у 2019 році висаджено пам’ятну сакуру та встановлено меморіальну дошку студентові-філологу, Герою України Святославу Горбенку, який загинув у 2014 році, захищаючи Донецький аеропорт. У пам’ять про Дениса Антіпова у свекрику посаджено бук, адже саме це дерево він обрав собі за псевдо», – зауважив Григорій Семенюк. Виступаючи, Григорій Фокович згадав добру вдачу Деніса Антіпова, який усім, хто його знав, запам’ятався щирим патріотизмом, гострим почуттям гумору, безкомпромісністю у вірі в перемогу України. Директор подякував батькам Дениса за виховання непересічної особистості й справжнього громадянина своєї країни.

Спогадами від спілкування з Денисом Антіповим поділився й ректор КНУ Володимир Бугров. Щемливим було зізнання лейтенанта 95-ї бригади пану ректору про своє поранення в березні, про яке просив нікого не повідомляти. «Тепер він у небесному легіоні. Дякуємо батькам за Дениса. Він був достойним чоловіком, сином своїх батьків, своєї України. Будемо згадувати Дениса, бо те світло, що він випромінював – непідробне».

Зворушливими й щирими були слова про Дениса його матері, Марії Антіпової: «Син був патріотом із дитинства. Денис жив Бандерою, Шевченком, Шухевичем…– всіма великими патріотами України. Знав всі пам'ятки та пам'ятники героям Українинашої країни. Треба мати сили, щоб плисти проти течії. Денис був саме таким. Плив попри все». Батьки Героя України подякували спільноті Шевченкового університету й зокрема ННІФ, кафедрі, на якій працював Денис, за виховання сина та незабутні роки формування його особистості під час навчання, а згодом викладання. «Він загинув з прапорами на грудях. Попрасованими прапорами. Це говорить про його ставлення до святинь своєї країни», – зазначила мама Дениса Антіпова.

      Про непоправну втрату не лише для України, а й її зв’язків із Південною Кореєю наголосив радник Посольства Республіки Корея Чон Йон Кім. Він провів паралелі між двома країнами-партнерами й визначив, що їх об’єднує, серед іншого, високий рівень демократії та свободи.

Людиною-дією назвав Деніса Антіпова його побратим Микола Кравчук. З Денисом вони разом вступали в університет, пройшли Майдан. «Він був дуже порядною людиною. Його слово і діло ніколи не розходилися. Денис зробив багато хорошого, але міг ще більше. Я вірю в перемогу. Нація – це тісто, яке замішується на крові. Шкода, що на крові найкращих», – підсумував пан Микола.

Церемонію найменування центру корейської мови у стінах ННІФ розпочав ректор Володимир Бугров, наголосивши, що всі корпуси КНУ – це історичні будівлі. «І сьогодні ми закладаємо традицію увіковічнення пам'яті наших студентів і колег-захисників, які віддали життя за майбутнє України. Центр має стати тим місцем, де студенти опановуватимуть корейську мову, згадуючи внесок в перемогу України Дениса Антіпова», – сказав Володимир Анатолійович.

Завідувачка кафедри мов і літератур Далекого Сходу та Південно-Східної Азії Наталія Ісаєва разом із матір’ю Дениса Антіпова відкрили оновлену табличку перейменованого на честь воїна центра. «Він  створював позитивний образ України у світі. Ім'я Дениса в назві центру – це і є його любов до України. Ми маємо тримати свій фронт, освітній, і продовжувати його справу», – сказала Наталія Ісаєва.

Під час вшанування пам’яті Дениса Антіпова у ННІФ лунали псальми у виконанні гурту «Гуляйгород», а також стрілецькі пісні під акомпанемент бандуриста.


Фото Валерія Попова

Вивчення української мови в Грузії

Днями із Грузії надійшла інформація про те, що за ініціативи ректора Тбіліського університету та факультету гуманітарних наук ТДУ створений центр «Освіта». Серед низки важливих його завдань є вивчення мов. Цьогоріч, зважаючи на ситуацію, найбільш затребуваною в різних сферах стала українська. Уже сформовані академічні групи, де слухачі – люди різного фаху – виявили бажання упродовж двох місяців займатися українською мовою. Навчання, яке розпочалося першого червня, безкоштовне і завершується видачею сертифіката.

Загалом ідея вивчення української, як і сама україністика в Тбіліському університеті не нова. Вона існувала з часів, коли в Київському університеті з’явилися студенти-грузини, що стали згодом гордістю Грузії – Я. Гогебашвілі, О. Сараджишвілі, Н. Ломоурі, Д. Клдіашвілі, К. Кекелідзе … Вони формувалися як громадяни, письменники, публіцисти, педагоги, вчені в Україні. Промовистий приклад із життя одного із студентів, члена грузинського земляцтва у Києві за 1914 рік, напередодні шевченківських свят і численних арештів. Серед заарештованих був і майбутній народний артист А. Хорава.

Ви українець? – спитав на допиті жандарм.

Ні, я грузин.

Тоді що ви хочете? Що вам, грузинам, треба від Тараса Шевченка,

На це Хорава відповів:

Захищаючи Шевченка, я захищаю мою батьківщину – Грузію.

(Хорава А. Статті. Тбілісі. 1965. С. 107 груз. м.)


Міжуніверситетська угода 1938 року передбачала розвиток як навчальних, так і науково-дослідних контактів, у тому числі й підготовку україністів та картвелологів. У післявоєнний період вони набули певної системи, урізноманітнювалися методи і можливості співпраці. Це стосувалося обміну студентами з метою вивчення мов та літератур і підготовки нового покоління фахівців з обох сторін. Потужним стимулом у розвитку україністики в Грузії став заснований 2007 року Інститут україністики у ТДУ (тепер науково-навчальний центр україністики імені Отара Баканідзе). Саме його співробітники – Ніно Наскідашвілі, Софіо Чхатарашвілі, Вано Мчеделадзе при підтримці адміністрації університету взялися за україністику в «Освіті». Вони активні учасники наукових культурно-освітніх заходів як в Україні, так і в Грузії. Ціла низка телепередач про Україну проведена завдяки їм, більше трьох десятків книг-білінгв (українською та грузинською мовами) класичної та сучасної української літератури підготовлені за безпосередньою їх участю. Тішить те, що Інститут філології Київського університету причетний до підготовки молодого покоління грузинських україністів – Ніно Наскідашвілі, Софіо Чхатарашвілі, Вано Мчеделадзе. Віримо в них. Україністиці в Грузії бути! 

ВІРТУАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЛЯ АСПІРАНТІВ ІНСТИТУТУ ФІЛОЛОГІЇ КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА – ШЛЯХ ДО НАУКОВИХ ПЕРЕМОГ

Червень розпочався у філологів із «Віртуальної академії для аспірантів» (Virtual academy for doctoral candidates / Virtuelle Akademie für Promovierende).. Це не новий проект. Він триває вже другий рік. «Віртуальна академія для аспірантів» – частина великого проєкту в межах партнерства германістичних інституцій між Рурським університетом у м. Бохум та Навчально-науковим інститутом філології КНУ імені Тараса Шевченка. «Віртуальна академія» є дигітальним майданчиком не тільки для обговорення наукових розробок, але і для обміну міжнародним досвідом, специфікою навчання на різних програмах для докторів філософії. Для учасників проєкту організовують семінари, що дозволяє науковцям поглибити свої знання, розширити коло своїх інтересів, спільно з іноземними колегами організувати наукові заходи з метою представлення новітніх досліджень та віднайдення спільних шляхів подальшого розвитку лінгвістики. Ознайомитися докладно з діяльністю «Віртуальної академії для аспірантів» можна на сторінці  https://m.facebook.com/382651958504019/posts/pfbid02ykDeg3csyWLhCJvGFevv31CvXUPXgV1pXPQ8ts4Q6JFSPqjQsVU4mBvfKshdXfy3l/ .

Мовою спілкування на семінарах є переважно англійська, що дозволяє долучитися до семінару молодим науковцям не тільки з ННІФ, але і з інших університетів України та світу. У межах першого семінару (весна 2021 р.) свої доповіді німецькою мовою представляли наші аспіранти, у межах другого семінару (червень 2022 р.) – результати своїх досліджень англійською представили аспіранти з Німеччини. Модерували семінар проф. Бьорн Ротштайн (Рурський університет у м. Бохум), проф. Хайке Роль (Університет Дуйсбург-Ессен), проф. Олена Материнська (КНУ імені Тараса Шевченка). Семінар відбувся також за співпраці з Університетом Дуйсбург-Ессен, запланована низка подальших семінарів разом з Інститутом німецької мови імені Лейбніца (м. Мангейм, Німеччина), Львівським університетом імені Івана Франка та іншими університетами України.

Другий семінар об’єднав науковців із різних країн, які подорожували стежками української, німецької та турецької літератури. Доктор Карін Йесілада представила доповідь на тему “Topographies in post-Soviet Europe: Transcultural Road tales in German Literature and Film (with an excursion to Ukrainian Literature)” (Топографія пост-радянської Європи: міжкультурний вимір дорожніх казок в німецькій літературі та кіно (з екскурсом до української літератури).

Аспірант Рурського університету у м. Бохум Ребека Кребс розмірковувала на тему “Rubrics as a tool to support self-assessment and regulation?” (Рубрики як інструмент підтримки самооцінки та регулювання під час навчання?).

По завершенню доповідей аспіранти мали можливість дискутувати щодо особливості підготовки дисертаційних досліджень до захисту в Німеччині та Україні, обговорювали власний досвід в межах навчання в аспірантурі.

Інтераціоналізація навчального процесу для аспірантів є запорукою їхнього успіху на науковій ниві! 

Від артобстрілу на Харківщині загинув викладач ННІФ, ветеран АТО, лейтенант ЗСУ Денис Антіпов

З Денисом ми познайомились ще в далекому 2007 році, коли провела для нього, та й усієї групи першокурсників, пару корейської мови. Найбільше мене тоді вразило його вітання - Слава Україні - і його очі, коли почув відповідь - Героям слава. З того дня, з тієї пари почалось наше знайомство. 

Про себе Денис не дуже охоче ропозвідав, зате міг годинами говорити про історію нашої країни, він знав мільойни історій про життя та боротьбу воїнів УПА, якими захоплювався, і напевно рівнявся на них у своєму житті. 

Денис-студент був активним, кмітливим, допитливим. Завжди мав багато запитань не лише про корейську мову, але й про її історію. За час навчання в Університеті Денис двічі проходив мовне стажування в університетах Республіки Кореї. Під час навчання в Корейському університеті іноземних мов брав участь у корейських телешоу, де розповідав про нашу країну та її звичаї, культуру.  

У ніч на 24 листопада 2013 року Денис-викладач уже був на Майдані, брав активну участь у Революції Гідності. А в лютому 2014 року ми його проводжали уже добровольцем, який йшов на війну проти російських окупантів. Ми усім гуртом збирали Денису та його побратимам у 81 бригаді ВДВ смаколики та коржики, кошти на якийсь спеціальний приціл до його зброї… Слава Богу, тоді Денис повернувся до лав викладачів ветераном війни - лейтенатом і командиром взводу аеророзвідки. 

А потім Денис разом із побратимами  вирішив започаткувати свою ветеранську справу - ua. giifts - спочатку це були невеличкі сувеніри, деревʼяні ялинкові прикраси, розвиваючі іграшки…. а потім багато цікавинок. У нашій секції ми були першими критиками, першими споживачами усіх тих винаходів. Одну зі стін нашого Центру корейської мови та літератури прикрашають деревʼяні котики - їх виготовив Денис. 

Скільки у нас було гордості, коли побачили його на параді 24 серпня 2016 року. Він знав, що там буде - але ні слова нікому не сказав. Були будні нашого університетського життя - Денис мав час на все - провести пари, розвивати свою ветеранську справу, навчатися у Kyiv School of Economics, вивчаючи ази підприємницької діяльності для ветеранів АТО, проходити стажування у США, робити просто фантастичні фото -  і все це було з посмішкою, з гумором. 

23  лютого 2022 року Денис уже був у військомматі, а 24 лютого написав, що йде захищати Україну. Були і сльози, і пережавання, а 10 березня отримала від нього повідомлення - у мене вчора був другий день народження, тільки не пишіть, ніде, щоб мама не переживала. Я мовчала і лише молилась за нього. Тоді Бог почув молитву - Денису стало краще, але він не міг сидіти спокійно - такий він вже є - і почав активно вести інформаційну війну, даючи інтервʼю східним, західним журналістам. Розповідав про агресію Росії, про ті жахіття, що кояться на нашій землі. Потім була реабілітація і знову Денис у строю, готовий крок за кроком, метр за метром звільняти нашу країну. Ще декілька днів тому переписувались із ним, він повний оптимізму, як і завжди, його девіз - "Ми за Україну будем воювати". І коли сьогодні вранці отримала звістку про те, що наш Денис загинув від артобстрілу на Харківщині, коло Ізюму - не вірю і досі, що то правда. Ніхто не вірить - ні викладачі, ні студенти - всі сподіваються отримати від нього повідомлення - все в порядку, прорвемось. Дуже хочеться вірити, що таке повідомлення прийде …

За Денисом сумує весь світ - знаю, що сьогодні багатьма мовами буде звучати - спи спокійно, Герою. Вічна тобі памʼять. За тобою сумує Україна, Корея, Японія, Велика Британія, Польща, Угорщина, Словаччина…

Він так захоплювався аеромобільною розвідкою, а зараз уже став до лав Небесного воїнства. Господь, напевно, забирає кращих з кращих - тому і наш Денис там, на небі. Ми будемо вічно памʼятати колегу, друга та товариша ...

Оксана Кінджибала, асистент кафедри мов і літератур Далеко Сходу та Південно-Східної Азії 

«МУЗИ НЕ МОВЧАТЬ» І «ЖИВА ТРОЯНДА»  КВІТНЕ! 

Онлайн-засідання Літературної студії імені Максима Рильського видалося напрочуд велелюдним. Головною темою стало проведення літературного конкурсу «Жива троянда 2022». До засідання приєдналися й члени журі конкурсу, лаборантка Центру літературної творчости Марина Єщенко. З вітальним словом виступили випускники спеціальності «Літературна творчість» Дмитро Зозуля та Світлана Вертола. Учасники зібрання ставили питання щодо умов, концепції та традицій конкурсу. Зокрема, обговорили, які номінації запропоновані цьогоріч, а це: поезія, проза і драматургія, літературна критика, переклад; і зауважили, що брати участь у конкурсі можуть студенти не лише українських, а й зарубіжних вишів.

З натхненним словом виступили викладачки українських університетів: д. ф. н. Ольга Башкирова (КУ ім. Бориса Грінченка), зав. літературною кафедрою Наталія Олійник (ДНУ ім. Олеся Гончара), Олександра Гонюк (ДНУ ім. Олеся Гончара), доцент Анна Клименко-Синьоок (ЧНУ ім. Богдана Хмельницького). У їхніх промовах були радість зустрічі, найкращі побажання учасникам, роздуми про міжуніверситетську співпрацю та віра в перемогу над російськими загарбниками.

Прочитали свої твори  для  конкурсу «Жива троянда 2022» Тетяна Фечун, Дар’я Кондрашова, Олеся Савченко, Ярослава Нікуліна, Єлизавета Щербатенко та інші. Не можливо не помітити антивоєнні мотиви в прочитаних текстах. Юні письменниці та письменники присвятили віршовані й прозові рядки образам України, військових-захисників, їхнім дружинам і матерям. Прозвучали трагічні мотиви дитячих доль, опалених війною…

Підсумував засідання й висловив надії на неодмінну зустріч наживо директор Центру літературної творчости ННІФ КНУ імені Тараса Шевченка, професор Михайло Наєнко.

Староста Літературної студії Антон Іщук подякував присутнім за активність й ініціативу та нагадав, що учасники, які не змогли прочитати під час проведення конкурсу свої твори з технічних причин, можуть упродовж тижня надсилати добірки на одну з електронних адрес (poltava.proza@gmail.com – електронна пошта Марини Єщенко, або ischukanton2002@gmail.com –  електронна пошта Антона Іщука).

Антон Іщук - студент 3-го курсу, староста літературної студії імені Максима Рильського.

23 студенти кафедри романської філології навчатимуться в Іспанії


Першого квітня 23 студенти різних курсів кафедри романської філології Навчально-наукового інституту філології прибули до Іспанії на запрошення Університету Комільяс (Кантабрія). Вони будуть вивчати іспанську мову і культуру в іспанському ЗВО та паралельно продовжать навчання в нашому Інституті. Така програма навчального процесу – спільний проєкт Університету Комільяс та кафедри романської філології ННІФ, що є прикладом ефективного співробітництва та партнерства між навчальними закладами України та Іспанії.

Програму профінансував уряд Кантабрії за сприяння віце-президента Пабло Залоаги та генерального директора з розвитку та співробітництва Сільвії Абаскаль і організації Червоного хреста. У підготовці програми та забезпеченні навчального процесу в Іспанії взяли участь генеральний директор Університету Комільяс Єва Гонсалес Ернандес та директор навчальної частини Міжнародного університетського центру іспанської мови та культури Селестина  Лосада Вареа. Окрема подяка групі волонтерів Кантабрії, а також всім українцям Кантабрії від філологів Шевченкового університету.


БЕРЕЗНЕВА ОНЛАЙН-літстудія Імені МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО 

БЕРЕЗНЕВА ОНЛАЙН-літстудія Імені МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО відбудеться 22 березня 2022 р. (замість другого вівторка, коли відзначалися Шевченківські дні) о 14:00.


Покликання на зустріч:

https://us04web.zoom.us/j/7709207721?pwd=YUtwUGJRb3NtR2VuRFlVRElleFQ4dz09